Читати книгу - "Вода, павутина"

Посміхнулася йому. Знову поправила волосся. Вірніше, накинула кучері на одну брову і дивилася вбік. Була певна, що він стежить за її рукою.

Решту розмови мали, на жаль, присвятити речам, через які інспектор прийшов до лікарні. Мусив їй сказати, що встановлено точний час смерті вбитої і що його насправді цікавить, чи Ірма була на домашній вечірці близько двадцять першої години. «Так, була». — «А Давид?» — «По обіді і весь вечір був вдома».

* * *

Борис Горак увійшов без стуку.

— Вибачте, сподіваюся, я не перешкоджаю вам у вашій розмові?

І Катарина, і Відошич розгубилися. Катарина першою отямилася.

— Будь ласка, можете в коридорі пояснити Давидовому татові, для чого ви прийшли?

Горак стримався і ненадовго затримався з інспектором у коридорі. Той йому все пояснив: що стали відомі «нові деталі в їхньому» розслідуванні і що мусив пані поставити деякі додаткові запитання.

Горак вислухав і стримано відповів:

— Пане інспекторе, наскільки я розумію, вас взагалі не цікавить ні здоров’я, ні життя моєї дитини. Вас цікавить, чи він прокинеться, щоб продиктувати вам ім’я, прізвище, адресу і, якщо можливо, реєстраційний номер автівки, яка його збила практично на смерть. Вас цікавить сестра Давидової мами, то й розмовляйте з тією сестрою там, де її можете застати. З Давидовою мамою розмовляйте, скільки хочете і де хочете, але не тут, це лікарня, і я попрошу завідувача відділенням, щоб він вам особисто сказав, слід вам чи не слід вриватися до мого сина в палату.

З Відошичем ще так не поводилися, і єдине, що він здогадався сказати, було:

— Я тут з робочим питанням.

Якби в коридорі, яким він квапливо йшов геть, були дзеркала, він би на себе плюнув.

І до того, як сісти в автівку, вирішив, що з Ірмою Жигер він більше не розмовлятиме в її домі чи навіть у школі. Поліцейські стіни її зм’якшать.

* * *

Це, певно, був Ловро. Так, Ловро був. Чого я настрашився Ловро, поняття не маю, але настрашився конкретно. А мало би мені бути смішно, але не було, а було мені приємно, що він відразу пішов, і було мені приємно, що той чоловік знов прийшов. Мама більше не поводиться з ним зухвало. Не знаю, чого вона стала з ним люб'язною, і не можу згадати, чого він насправді приходить. Мені навіть здається, що мама з ним розмовляє так, як мені не подобається. Якось так… дуже-дуже ввічливо. Але не так ввічливо, як з лікарем, а по-іншому ввічливо. Мене то нервує. А найбільше мене нервує, що вона сьогодні знов напахнилася парфумами. Ну хай там, може, вона думає, що мені набагато ліпше, і вона вже може думати і про парфуми, але мені здається, що це трохи і через того чоловіка. Мені добре не видно, але якщо вона накинула на брову волосся, це точно через нього. Коли мама накидає волосся на брову, я її не люблю. І старий якийсь підозрілий. Не через зачіску, не тому, але здається, що ми щось знаємо — він і я — але я зараз цього не можу згадати. Він розмовляє з тим чоловіком під дверми, я того почути не можу і тому не знаю достеменно, про що вони говорять. Якби я чув, я би відразу згадав, хто він, і зрозумів би, чого він приходить. З тих розмов, які вони з моєю мамою провадять, можна зрозуміти тільки те, що вони дурні, і він, і вона, причому дурні в квадраті. Вони просто язики чешуть біля мого ліжка. В цьому мій тато ліпший. Деколи мені здається, що й тато плаче, але про це я й думати не хочу. Я радий, що не бачу добре, бо я би вкакався зі страху, якби побачив, як мій старий плаче, тобто дійсно думав би, що вмираю, що, звичайно, неправда. Тільки раз я бачив, як в нього сльози течуть, і майже зненавидів його за це, так я настрашився. Це було, коли мій дідо помер, і той його плач був практично нормальною річчю, все ж таки дідо — це його тато, хоча якось трохи тупо мати тата, коли ти вже старий. Краще йому не плакати, бо я втечу дуже-дуже за завісу. Можна сказати «дуже втекти»? Та, певно, можна, якщо я сказав.

Як це дивно. От коли той чоловік терендів з моєю мамою, мені здавалося, що я хочу щось згадати, але якраз коли майже почав згадувати, захотів швидко, наскільки це можливо, тобто зі швидкістю варпа втекти далі за завісу, тільки би не мусити згадувати власне те, що нібито хочу згадати. Трохи тупо. І доки тато гладить мене по руці, я теж хочу і не хочу щось згадати з ним пов'язане. І з мамою практично те саме. Врешті виходить так, що я хочу і не хочу пригадати всяку всячину, і що ще хтось хотів би, щоб я її пригадав, а хтось, може, й ні. Повна дурня. А якщо я не хочу чогось згадувати, я й не згадаю. Думаю про якісь інші речі. Коли я був малим, і тато ще жив з нами, то як вони сварилися, я всякого собі міг науявляти. Міг уявляти, що я павук, і лоскочу тата за вухом, доки він отак мамі говорить, чи що я Спайдермен, і з'являюся в вікні нізвідки, щоб їх настрашити. А одного разу уявив, що перетворився на верблюда, і доки вони сваряться у вітальні, я так собі спокійно заходжу і тільки жую і жую. Це мене дуже розсмішило, а їх налякало, і тоді мама якийсь час постійно татові повторювала: «Та дитина захворіє через тебе. Здуріє». Я вже дійсно мертвий від таких роздумів. Може, було би ліпше, щоб вона щось почитала, ніж сварилася з татом.

Непогана була та гусениця, про яку вона мені читала. Коли читала? Здається, вчора. Ніяк не можу визначити час. Світло, мені заважає світло, не знаю, коли день, а коли ніч. Гусениця О'кей, хоча для неї було би краще, якби вона їла капусту і мовчала. Стала би метеликом, а це прикольно. Про це я знаю