Читати книгу - "Темні таємниці"

Її долоня лягла йому на рота.

– Чотарю, ти сам у це віриш? Поліція кидає мене від борту вже не вперше. Якщо зараз вона дізнається, що облажалася, – напевне нічого не робитиме. Інакше доведеться відповідати за службову недбалість.

– У нас навіть за улюблених пані Радзівіл благословенних радянських часів міліція дуже рідко відповідала за службову недбалість. Зараз тим більше.

– Ось ти й відповів, – Ольга вичавила посмішку. – Отже, із якого боку до поліції не підійди, усе нам не на користь. До того ж часу вбито забагато. Навіть якщо ми обоє помиляємося, маючи про поліцію погану думку, прибуття твоєї кавалерії розтягнеться в часі. А ми його не маємо. Яна не має, розумієш? Судячи з усього, вони вбили Євгена. Й спробували перевести стрілки на таксиста, про чиї діяння дуже добре знали. Розуміли: місцева поліція не робитиме нічого, як не ускладнювала собі життя дотепер. Чотарю, їм нічого не завадить убити Яну. І поки її труп, – тут вона поперхнулася словом, та видихнула, повторила: – Поки її труп не знайдено, вона жива.

– Згоден, – кивнув Вадим. – Яна жива ще й тому, що сьогодні ця компашка вирішила прибрати тебе. Цікаво, чому.

– А мене хвилює, навіщо вони взагалі забрали мою дитину й десь тримають її!

– Тут питання окреме. Здається, я розібрався. Тобто, – уточнив він, – знайшов підтвердження своєї версії. Яну з Женею, і не лише їх, у Піщане заманили. Купили страшними казочками від «Харона».

Ольга здригнулася так сильно, що Чотарю здалося – крізь неї пропустили струм. Навіть відступив, аби не вразило його.

– Ти чого?

– Харон. Звідки знаєш?

– Так називається фірма нашого дачника Гнатюка. Вона ж фінансує таке собі виданнячко, і мені здавалося, що він так бавиться. Та й людям так здається.

– Харон Друг, – випалила Ольга.

– Тобто?

– Так називається група в Фейсбуці. Зранку про неї згадали батьки Євгена. Якби тут був Інтернет…

– Кажи.

– Там закликають охочих побачити паралельну реальність. Такі речі бувають, треба просто вірити, – повторила почуте. – Женя любив подібні речі, вівся на них. Ми ж знаємо: ще пацаном тікав із дому, шукав кращих світів чи щось таке. Якось надибав цікаву для себе сторінку, підкинув Яні. Вони ж на одній хвилі… були.

– Яна теж тікала з дому?

– Ні. Але… – Ольга пошукала потрібних слів. – Її постійно кудись тягнуло. Чомусь же побачила в дивному Жені споріднену душу.

– Чекай, – Вадим зосередився, клацнув пальцями. – Заплави раптом згадали про таке захоплення свого покійного сина. Поставили до відома тебе. Ти не знала, що Макар Гнатюк причетний до згаданої сторінки. Щось зробила?

– Послала запит, хотіла долучитися.

– Себе назвала?

– Латиною написала прізвище та ім’я.

– Ольга Барва?

– Ну… Так.

– Тепер дуже уважно згадуй: коли це було, час?

– Сьогодні вранці.

– Олю, ще раз: ко-ли?

– Десь до десятої. Спала погано.

– Я зовсім не спав, на чому тримаюся – Бог тільки знає. Ти посилаєш запит у групу, яку контролює Гнатюк. Він уже знає, хто ти і чого хочеш. Отже, натрапила на правильний слід, – Чотар знову клацнув пальцями. – Гнатюк дзвонив Штефану після десятої. Тобто, невдовзі після того, як ти засвітилася в його групі. Після чого вони виробили на ходу план, як тебе позбутися. Штефан навів тебе на таксиста, про якого їм відомо – убивця з вавкою в голові. Як виконав завдання, подзвонив Харону, відзвітував.

Ольга завмерла.

Сутінки вже переходили у темряву. Блищали білки стривожених очей.

– Там є ще користувачі, які повелися. Послала запити кільком. Відповіді на той момент не було.

– Олю, не хочу лякати. Тільки мені щось підказує: віртуальних людей уже нема серед живих.

– Вони ж писали враження про світи, у яких побували! Підтвердили реальність!

– І ніхто з них не відповів тобі. Олю, писати щось можна й від чужого імені. Інтернет це дозволяє. Доказів не маю. Але після того, що хотіли сьогодні зробити з тобою, після вбивства Жені Заплави, інших думок не спадає.

Ольга міцно стисла його зап’ясток.

– Ми зараз їдемо в Піщане. Чуєш? Ми нікого не чекаємо, ні на кого не покладаємося. Самі перевернемо там усе, догори дриґом. Я не піду звідти, поки не знайду Яну, чуєш?

– Чую, вірю, – відповів Чотар. – Тим більше, Гнатюк уже з обіду поза зоною досяжності. У Піщаному чи поруч, не інакше. Ми сполохали їх, Олю. Спершу – своєю появою в Шацьку. Потім – коли дісталися Піщаного. Нарешті – остаточно, коли ти мимоволі вийшла на їхній майданчик, із якого починається шлях у мишоловку.

Вона стисла другий зап’ясток.

– Чому? Вадиме, ти служив у поліції, ти сищик, хай на пенсії й хочеш усе забути. Ти можеш пояснити, ти повинен пояснити – чому? Для чого вони це роблять? Нехай вигадки тих для тих, хто в таке вірить; ще не в таке вірять, Вадиме. Але для чого? Не всі ж тут психи, як отой нещасний таксист, чорт забирай! Не заманюють мою доньку для того, аби просто взяти в полон, а потім убити! Ще й умови ставлять!

Тепер напружився Чотар.

– Умови?

– Шанси мають лише ті, хто веде здоровий спосіб життя. Не п’є, не курить…

– Здається, Женя Заплава курив. Це ж його бичок знайшли біля доту.

– Так, але Яна ідеально підходить. Як мама тішилася, що донька за здоровий спосіб життя не на словах, а на ділі. Хоч іноді думала, аби перегинів не було. Що занадто, знаєш, те не здорово.

Вадим клацнув пальцями втретє.

– Женя не міг таким похвалитися. Але пропозиція пірнути в паралельний світ зачепила. Тим більше, є відгуки від нібито реальних людей. Усе насправді, тільки, як кажуть, місця треба знати. І тоді він кидає пропозицію твоїй доньці, Олю. Вона – ідеальний кандидат, як я розумію.

– Не можу встежити за думкою, вибач.

– Комусь… Точніше, тому, хто називає себе Хароном, потрібні абсолютно здорові люди. Не вражені алкоголем, нікотином, іншими хронічними хворобами чи патологіями. Що передусім вражається поганими надлишками?

Раптом Чотар відчув, як кров відринула від обличчя.

Йому стало холодно.

Він усе зрозумів – і не хотів, аби здогад став правдою.

– Вадиме, що…

– Олю, – голос його став хрипким. – Олю… Внутрішні органи. Здоров’я людини – передусім серце, легені, нирки, інші внутрішні органи. Харону потрібні ті, хто має на сто відсотків здорові