Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Полковник Мелчет прочистив горло.

– Ваша версія досить імовірна, міс Марпл, – сказав він. – Але дозвольте мені вказати на те, що ви не назвали жодного бодай слабенького доказу.

– Я знаю, – сказала міс Марпл. – Але ви вірите, що я кажу правду, чи не так?

Запала мовчанка, потім полковник сказав з очевидною нехіттю:

– Так, я вірю. Хай воно все западеться, але події справді могли розвиватися тільки так. Але ви не маєте жодного атома доказів.

Міс Марпл кахикнула.

– Тому я подумала, що за таких обставин…

– Так?

– Доцільно буде наставити невеличку пастку.

Розділ тридцять перший

Полковник Мелчет і я прикипіли до неї поглядом.

– Пастку? Яку саме пастку?

Міс Марпл трохи завагалася, та було очевидно, що вона має ретельно обміркований план.

– Думаю, містерові Реддінґу треба зателефонувати й остерегти його.

Полковник Мелчет усміхнувся.

– «Вас розкрито! Втікайте!» Це давній трюк, міс Марпл. Іноді він спрацьовує. Але я думаю, наш містер Реддінґ надто хитрий птах, щоб спійматися в такі сильця.

– Тут треба вигадати щось особливе, я розумію, – сказала міс Марпл. – Я хочу запропонувати, – звичайно, це тільки моя пропозиція, – що застереження має пролунати від людини, відомої своїми неординарними поглядами на такі речі. Балачки доктора Гейдока могли наштовхнути декого на думку, що він може дивитися на таку річ, як убивство, під зовсім іншим кутом зору. Якби він лише натякнув, що хтось – місіс Седлер або котресь із її дітей – бачив, як він підмінив пігулку, то, звичайно, якщо містер Реддінґ чоловік невинний, то не зверне ніякої уваги на це застереження, але якщо навпаки… У такому разі він справді зможе вчинити якусь дурницю.

– І віддати себе в наші руки. Це можливо. Дуже винахідливо, міс Марпл. Але чи погодиться на це Гейдок? Ви ж самі сказали, що його погляди…

Міс Марпл жваво урвала його:

– Але ж це тільки теорія! А теорія завжди кардинально відрізняється від практики, чи не так? Але ось він прийшов, і ми можемо запитати його.

Гейдок, схоже, дуже здивувався, побачивши міс Марпл у нашому товаристві. Він здавався стомленим і змученим.

– Його життя трималося на волосинці, – сказав він. – На тоненькій волосинці. Але він виживе. Обов’язок лікаря – врятувати свого пацієнта, і я врятую його, але я радів би не менше, якби мені не вдалося повернути його до життя.

– Ви можете змінити свою думку, коли почуєте те, що ми маємо вам повідомити.

І полковник Мелчет коротко й лаконічно розповів лікарю про ту версію злочину, яку виклала їм міс Марпл, закінчивши її останньою пропозицією.

І тоді ми здобули привілей на власні очі побачити, що мала на увазі міс Марпл, коли говорила про різницю між теорією й практикою.

Погляди Гейдока, здавалося, відбули раптове й повне перетворення. Я подумав, що він би залюбки побачив голову Лоренса Реддінґа на великому тарелі. Я думаю, не смерть полковника Протеро так його розлютила, а замах на життя бідолашного Госа.

– Клятий мерзотник! – сказав Гейдок. – Негідник і сучий син! Намагатися вбити сердегу Госа! Адже він має матір і сестру на своєму утриманні. Тавро матері та сестри вбивці прилипло б до них до кінця їхнього життя, і подумайте тільки, як би вони страждали! Яка нечувана й боягузлива підлість!

Хочете бачити первісну невтримну лють – розбудіть її в серці переконаного гуманіста.

– Якщо ви розповіли мені правду, – сказав він, – то можете розраховувати на мене. Такий чоловік не має права жити на світі. Зазіхнути на життя такого безпорадного хлопця, як Гос!

Кульгавий собака будь-якої породи може розраховувати на співчуття Гейдока.

Він жваво обговорював подробиці свого втручання в хід подій із Мелчетом, коли міс Марпл підвелася на ноги, і я наполіг провести її додому.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Клемент, – сказала міс Марпл, коли ми йшли по безлюдній вулиці. – Святий Боже, вже минула дванадцята година! Я сподіваюся, Реймонд вклався спати, не чекаючи, коли я прийду.

– Він мав би провести вас, – сказав я.

– Я не сказала йому, що йду з дому.

Я несподівано посміхнувся, коли пригадав тонкий психологічний аналіз злочину в устах Реймонда Веста.

– Якщо ваша версія виявиться правдивою, у чому я не сумніваюся ані на хвилину, – сказав я, – то ви обіграєте свого небожа на багато очок.

Міс Марпл також посміхнулася – то була поблажлива посмішка.

– Я пригадую слова своєї бабусі Фанні. Мені було тоді шістнадцять років, і її прислів’я здалося мені геть недоречним.

– Які ж то були слова? – запитав я.

– Вона не раз повторювала: «Молоді вважають старих дурними, але старі знають, що молоді люди – безмозкі йолопи!»

Розділ тридцять другий

Мені залишилося розповісти небагато. План міс Марпл мав цілковитий успіх. Лоренс Реддінґ не був невинним чоловіком, і натяк про те, що існує свідок того, як він замінив пігулку, справді примусив його «вчинити дурницю». Нечиста совість не дає спокою.

Звичайно, він опинився в досить непевному становищі. Думаю, першим його поривом було покинути все й утікати світ за очі. Але він не міг покинути свою співучасницю. Не міг утекти, не обмінявшись із нею жодним словом, і не міг чекати до ранку. Тому він прийшов до Старої Садиби вночі, а двоє з найнадійніших офіцерів полковника Мелчета супроводжували його. Він кинув жменю гравію у вікно Анни Протеро, розбудив її й напруженим пошептом викликав її з дому поговорити з ним. Безперечно, що надворі вони почувалися в більшій безпеці – адже Летиція могла прокинутися. Але завдяки цьому двоє поліційних офіцерів дістали можливість повністю підслухати їхню розмову. Жодного сумніву щодо їхньої причетності до вбивства не залишилося. Міс Марпл мала рацію у всьому до найменших подробиць.

Суд над Лоренсом Реддінґом та Анною Протеро широко висвітлювався в пресі. Я не стану заглиблюватися в його хід. Згадаю тільки про те, що найбільша слава дісталася інспекторові Слеку, чиї старанність і розум допомогли віддати злочинців у руки правосуддя. Природно, нічого не було сказано по участь міс Марпл у розслідуванні. Вона сама вжахнулася б, якби її ім’я було назване.

Летиція прийшла навідати мене напередодні суду. Вона пропливла крізь скляні двері мого кабінету, як і зазвичай, схожа на безтілесну тінь. Вона сказала мені, що завжди була переконана в тому, що її мачуха винна. Пошуки жовтого беретика були приводом для того, щоб ретельно оглянути кабінет. Вона сподівалася, хоч і не дуже вірила в те, що їй пощастить, знайти якісь докази, не помічені поліцією.

– Ви ж розумієте, – сказала вона своїм замріяним голосом, – вони не відчували до неї такої ненависті, як я. А ненависть допомагає в розслідуванні злочину.

Не домігшись успіху у своїх пошуках, вона умисне кинула сережку Анни під письмовий стіл.

– Позаяк я знала, що полковника вбила вона, то яка була різниця? Будь-який спосіб годився, щоб притягти її до відповідальності.

Я легенько зітхнув. Існують речі, яких Летиція ніколи не зрозуміє. Вона, можна сказати, хворіє на моральний дальтонізм: не може відрізнити колір добра від кольору зла.

– Які ваші плани