Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Коли вони виходять із сарайчика, то їхня поведінка весела й природна. І тут, мушу сказати, вони припустилися помилки. Бо якщо вони й справді попрощалися одне з одним, як вони намагалися вдавати, то в них був би зовсім інший вигляд. Але, як розумієте, то був їхній слабкий пункт. Вони просто не наважувалися здаватися стривоженими абощо. Протягом наступних десяти хвилин вони докладали всіх зусиль, аби створити собі те, що ми називаємо алібі, я так думаю. Потім містер Реддінґ пішов до церковного дому й залишався там, доки йому хотілося. Він, певно, побачив вас на стежці здалеку й міг точно розрахувати час своєї появи. Він підібрав пістолет і глушник, залишив підробного листа з датою, проставленою чорнилом іншого кольору і явно іншим почерком. Коли підробку викриють, то її витлумачать як незграбну спробу кинути тінь на Анну Протеро.

Та коли він залишає підробного листа, то знаходить той, який і справді написав полковник Протеро, – це стало для нього несподіванкою. А що він є надзвичайно розумним молодим чоловіком, то він розуміє, що цей лист може йому згодитися, і забирає його із собою. Він переводить стрілки годинника на той час, що зазначений на листі, знаючи, що вони завжди переведені на чверть години вперед. Намір той самий – кинути підозру на Анну Протеро. Після чого він вибігає з дому, наштовхнувшись на вас поза хвірткою і граючи роль чоловіка, що майже схибнувся з розуму. Я вже сказала, що він хлопець надзвичайно розумний. Що має робити злочинець, який щойно вбив людину? Намагатися поводитись якомога природніше, звичайно. Отже, містер Лоренс поводитиметься зовсім інакше. Він викидає глушник, але забирає пістолет і йде до поліційного відділка, де незграбно й по-дурному звинувачує себе в убивстві, і ми всі потрапляємо йому на гачок.

Щось заворожувало в тому, як міс Марпл розповідала про злочин. Вона говорила з такою переконаністю, що ми обидва відчували: убивство було скоєне саме так і не інакше.

– А як щодо пострілу, який пролунав у лісі? – запитав я. – Це був один із тих збігів, про які ви згадували сьогодні раніше, у розмові зі мною?

– Ой ні, ой ні, – енергійно похитала головою міс Марпл. – То не був збіг – далеко від того. Було вкрай необхідно, щоб той постріл почули – інакше місіс Протеро могла б і далі залишатися під підозрою. Як містерові Реддінґу пощастило організувати його, я не зовсім собі уявляю. Але я знаю, що пікринова кислота вибухає, коли на неї падає щось важке, а ви, либонь, пам’ятаєте, любий вікарію, як зустріли містера Реддінґа з великим каменем у руках саме в тій частині лісу, де згодом підібрали кристал. Джентльмени вміють вигадувати такі хитромудрі пристрої – підвішують камінь над кристалами, а потім підводять до нього бікфордів шнур – чи як він там називається? Такий шнур, який тлітиме хвилин двадцять, поки догорить до кінця, – і тоді вибух пролунає десь близько шостої тридцять, коли він і місіс Протеро уже вийдуть із сарайчика й будуть у всіх на виду. Надзвичайно надійне й безпечне пристосування, бо потім на тому місці залишиться лише один великий камінь! Але навіть його він намагався прибрати з того місця – коли ви на нього натрапили.

– Схоже, ви маєте цілковиту рацію! – вигукнув я, пригадавши, як стрепенувся від подиву Реддінґ, коли побачив мене в той день.

Тоді його подив здався мені цілком природним, але тепер…

Міс Марпл, здавалося, прочитала мої думки, бо кивнула головою з виразом цілковитого розуміння.

– Так, – сказала вона, – для нього то була прикра несподіванка, коли він вас зустрів у той день і в тому місці. Але він дуже добре викрутився з тієї прикрої ситуації, удавши, ніби вирішив принести камінь для мого японського саду на скелях. Але, – міс Марпл несподівано заговорила з іронічною переконаністю, – той камінь зовсім не був придатний для мого саду на скелях. І це відразу навело мене на слід!

Протягом усього цього часу полковник Мелчет сидів, як людина, що перебуває в трансі. Але тепер він виявив ознаки життя. Він форкнув раз або двічі, прочистив ніс із розгубленим виразом і сказав:

– Ну, я вам скажу… Це, знаєте…

Крім цих розгублених слів, він ніяк не виявив себе. Я думаю, як і я, він був розчавлений логічною переконливістю висновків міс Марпл. Але він досі не погоджувався визнати їх.

Натомість він простяг руку, схопив пожмаканого листа й гарикнув:

– Дуже добре, дуже добре! Але що ви тоді скажете про цього чоловіка, Госа?! Адже він зателефонував і в усьому зізнався!

– Так, і це було втручанням Провидіння. Безпосередній вплив проповіді вікарія. Ви знаєте, дорогий містере Клемент, ви сьогодні виголосили надзвичайну проповідь. Вона, певно, справила глибоке враження на містера Госа. Він, певно, не зміг далі приховувати свою провину й відчув, що мусить зізнатися та покаятися – щодо незаконного привласнення ним церковних пожертвувань.

– Що ви сказали?

– Атож, це було справжнім втручанням Провидіння, яке врятувало йому життя. (Бо, сподіваюся, воно справді врятоване. Доктор Гейдок – такий розумний чоловік!) Я розумію, що містер Реддінґ зберіг цього листа (справа була ризикована, але він, певно, заховав його в надійному місці), і чекав, поки не знайде чоловіка, якого це стосується. Незабаром він переконався, що це містер Гос. Наскільки мені відомо, він прийшов сюди з містером Госом учора ввечері й був із ним протягом тривалого часу. Я підозрюю, він замінив власною пігулкою одну з пігулок містера Госа, а листа вкинув до кишені його халата. Бідолашний молодик мав проковтнути пігулку, ні про що не підозрюючи, а після смерті його речі будуть переглянуті, того листа знайдуть і кожен подумає, що він убив полковника Протеро й наклав на себе руки в нападі каяття. Я думаю, містер Гос, певно, знайшов цього листа ввечері, після того як проковтнув фатальну пігулку, і в його хворобливому стані йому привиділося щось надприродне, та ще й після проповіді вікарія, і це штовхнуло його на те, щоб у всьому зізнатися.

– Слово честі, – сказав полковник Мелчет. – Слово честі, я чую щось неймовірне! Я не вірю жодному вашому слову.

Він ніколи не робив твердження, яке здавалося б менш переконливим. Певно, таким воно здалося і йому самому, бо він продовжив:

– А як ви пояснюєте інший телефонний дзвінок – той, що пролунав із котеджу містера Реддінґа до місіс Прайс Рідлі?

– Ага! – сказала міс Марпл. – Це якраз те, що я називаю випадковим збігом. Той дзвінок підлаштувала наша люба Ґрізельда, і, певно, містер Денніс долучився до нього, я думаю. Вони знали, які чутки розпускає місіс Прайс Рідлі про вікарія, і вирішили (можливо, трохи по-дитячому), що такий дзвінок примусить її прикусити язик. А збіг полягає в тому факті, що їхній дзвінок пролунав у той самий час, як і фальшивий постріл у лісі. Це наштовхнуло нас на думку, що той дзвінок і постріл якось пов’язані між собою.

Я несподівано пригадав, як кожен, хто згадував про той постріл, говорив, що він чимось відрізнявся від звичайного пострілу. Але ніхто не міг до пуття пояснити, у чому ж була різниця між тим пострілом і пострілом