Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

у часописі «Новий час» (1929 р.) влучно зауважив, що, мало долучаючись до абстрактних балачок, жінки вперто відстоюють свої практичні вимоги, внаслідок яких більшість реформ здійснюється. Дописувач наголосив, що незалежно від того, прихильниками чи противниками фемінізму ми є, мусимо визнати, що голосування жіноцтва має велике значення, «бо надає самій натурі політики зовсім інший суспільний характер» («Новий час», ч. 60, 1929 р.).

Отже, важливим етапом у процесі входження українського жіночого руху в суспільно-політичну сферу діяльності стали вибори. Жіноча організація навчала учасниць руху вміло використовувати гарантовані політичні права, напрацьовувала механізми участі у передвиборчих та виборчих акціях, які з кожними наступними виборами дедалі більше удосконалювалися. Великим досягненням українок було представництво у польському сеймі та сенаті впродовж двох виборчих каденцій 1928 і 1930 років. Саме вибори продемонстрували, що суспільство готове сприйняти жінок у політиці.

Уміла тактика, застосована СУ під час виборів 1928 і 1930 рр., дала позитивні результати: у найбільш ефективний період українського парламентаризму жіночий рух — в особі Мілени Рудницької та Олени Кисілевської — мав репрезентацію в польському сеймі й сенаті. Загалом упродовж 1919–1939 рр. у польському парламенті працювало майже 50 жінок, з них українки — тільки вже згадані. М. Рудницька та О. Кисілевська були підтримані на виборах УНДО. У парламенті ці громадсько-політичні діячки входили до Української парламентарної репрезентації (УПР), яка існувала як Український клуб і складалася з прихильників УНДО. До створеної на легальних підставах УПР належало 17 послів, єдиною жінкою серед яких була М. Рудницька, та троє сенаторів, у тому числі О. Кисілевська. Присутність в УПР представниць українського жіночого руху — голови СУ М. Рудницької та членки Головного виділу товариства, редакторки коломийських періодичних видань «Жіноча доля» і «Жіноча воля» О. Кисілевської — позитивно впливала на відносини між СУ та УПР. Загалом в українському суспільстві М. Рудницька і О. Кисілевська були дуже популярні та користувалися великою довірою. Незважаючи на складнощі, які виникали в польському парламенті під час оборони прав українців, обидві діячки завжди залишалися послідовними і наполегливими. Репрезентація в польському парламенті сприяла зростанню престижу жіночого руху в Галичині та за її межами, насамперед на терені міжнародних жіночих організацій. Завдяки власним зусиллям та активним заходам еміграційних жіночих представництв СУ інтегрувався у склад міжнародних жіночих організацій, фігуруючи як: Українська жіноча рада — у Міжнародній жіночій раді (з 1920), українська секція — у Міжнародній жіночій лізі миру і свободи (1921), «Союз оборони прав української жінки» — у Міжнародному жіночому союзі (1923). Ставши співучасником світового жіночого руху під час визвольних змагань, і після їх поразки, СУ зберіг свої позиції на міжнародній арені, практично монополізувавши цю ділянку національної зовнішньої політики. На всіх міжнародних жіночих форумах українки не втрачали надій покращити становище українського народу — як у Східній, так і в Західній Україні. Велику загрозу для урядів «суверенної УССР» та II Речі Посполитої становили артикульовані українськими міжнародними діячками питання, що стосувалися так званих особливостей суспільно-політичного життя українців у складі цих держав. Ідеться насамперед про спільні виступи українок щодо голодоморів 1921–1923 і 1932–1933 рр., політичної «справи О. Басараб» (1924 р.), «пацифікації» 1930 р. та ін., що відчутно шкодили іміджу цих держав. Українське представництво на міжнародному рівні засвідчувало високий рівень розвитку та достатній ступінь згуртованості організованого українського жіноцтва. Жіноча репрезентація в міжнародному жіночому русі мала соборний характер. Разом з еміграційними жіночими товариствами СУ фактично виконував функції національного представництва в Європі. Солідаризуючись із протестами краян проти розчленування етнічних земель, за значної підтримки Західноукраїнського товариства Ліги Націй (заснованого у 1921 р.), українки зосереджувалися і на питаннях врегулювання державно-правового статусу Східної Галичини. На міжнародних жіночих форумах вони формували позитивну думку світової громадськості щодо прав України на державну незалежність.

Міжвоєнні роки принесли жінкам можливість участі в різних ділянках життя, раніше доступних винятково чоловікам. У Галичині почалася адаптація до нового становища самих жінок і «звикання» до цього ширшого загалу. Процес затягнувся, оскільки успадковані від попередньої епохи упередження і стереотипи виявилися надто стійкими. Лідери модерного жіночого руху запропонували західноукраїнській громадськості оптимальний варіант його організаційного структурування — найкращий з тих, які можна було реалізувати у тогочасних суспільних умовах. Бездержавний статус українців у межах II Речі Посполитої спонукав СУ до артикуляції на терені жіночої організації громадсько-політичних завдань, суголосних національно-визвольним.

Радимо почитати

1. Богачеська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки у громадському житті Західної України. 1884–1939. — К. : Либідь, 1995.

2. Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині : між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. — Львів: Астролябія, 2011.

3. Дядюк М. Жіночий рух на Гуцульщині : суспільно-політичний аспект // Історія Гуцульщини. — Львів : Логос, 2000. — С. 107–134.

4. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях XIX — першої третини XX ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. — Чернівці : Книги — XXI, 2006.

5. Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. // Зб. документів / Упор. М. Дядюк. — Львів, 1998.

6. Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України передодня Другої світової війни (3 історії Контактного Комітету. 1937–1939 рр.) // Записки НТШ. — Львів, 1994. — Т. 228 : Праці Історично-філософічної секції. — С. 226–227.

7. Wapinski R. Kobiety і zycie publiczne — przemiany pokoleniowe // Rowne prawa і nierowne szanse: kobiety w Polsce miedzywojennej. — Warszawa: DIG, 2000.

Розділ 9

Жінки у національному підпіллі: внески і втрати

Марта Гавришко

У Радянському Союзі учасниць підпілля ОУН (одного з наймасовіших і найтриваліших антирадянських рухів опору) було затавровано як «бандерівок», «бандиток» і зрадниць Батьківщини. Їх тисячами відправляли у ГУЛАГ і наказували мовчати про своє минуле. Натомість лунали лише вигідні радянській владі «голоси», які нещадно викривали «злочинну суть» українського націоналізму. Заідеологізованість і політизованість цієї теми перешкоджала їй стати об’єктом фахових наукових розвідок. Відтак про життя десятків тисяч жінок Східної Європи під час Другої світової війни тривалий час було невідомо. Розпад СРСР дав змогу вивчати історію національного підпілля, однак вона значною мірою залишається «чоловічою». У цій маскулінній спільноті воїнів-героїв жінки посідають радше символічні та другорядні позиції. Хоча жінки у підпіллі виконували найрізноманітніші ролі та життєво-важливі функції, їх найчастіше представляють як «помічниць» чоловіків у збройній боротьбі проти нацистського і радянського режимів.

Лише на початку 2000-х років дослідники жіночої історії звернули прискіпливу увагу на вивчення особливостей жіночого досвіду національно-визвольних змагань, почали активно записувати спогади, вивчати мемуари, реконструювати біографії підпільниць, щоб зрозуміти суто жіночий вимір підпілля.

Функції і ролі жінок в ОУН і УПА

З часу своєї появи