Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Америки та Канади. Описуючи реалії українського політикуму, який виступив спільним блоком для участі у виборах, вони констатували, що українки також вирішили приєднатися до роботи, бо вважали недопустимим позбавити організований жіночий рух можливості мати своє представництво у сеймі та сенаті. У важких умовах української дійсності жіноцтво, представлене насамперед СУ, докладало максимум зусиль у передвиборчій кампанії. Передбачаючи затяжну боротьбу в українському національному таборі, СУ засудив партійну ворожнечу. Висловлюючи волю широкого загалу українського жіноцтва, провід СУ закликав спільними зусиллями дійти виборчого порозуміння на «загально-національній платформі трьох українських незалежницьких політичних партій» — УНДО, УСРП, УСДП.

У виборах 16 листопада 1930 р. знову перемогли М. Рудницька та О. Кисілевська. Від імені «Краєвого жіночого виборчого комітету», провідниці СУ Рудницька та Федак-Шепарович видали звернення «До українського жіноцтва!» (опубліковане в газеті «Діло» в листопаді 1930 р.), у якому подякували всім жінкам за масову участь у виборах та громадянську зрілість.

Вибори 1935 р. виявилися для СУ надзвичайно важким випробуванням. На основі нового виборчого законодавства (1935 р.) товариство отримало право скеровувати своїх делегаток до виборчих колегій — по п’ять осіб на кожен виборчий округ, який охоплював понад 75 тисяч міського населення. На засіданні Головного виділу товариства (29 липня 1935 р.) цей закон та політична ситуація загалом були оцінені як несприятливі для організованого жіноцтва. Запроваджені виборчі колегії не давали змоги українській громадськості виставляти свої кандидатури. Мілена Рудницька передбачала, що в окружних колегіях «число жінок буде зникаюче, або зовсім їх не буде», та підкреслювала, що ставлення українок до виборів ускладнюється не тільки новими правилами, а й тим, що громадськість поділена на два табори. Нейтрально зреагувати на вибори СУ не міг, оскільки — як провідна сила організованого жіноцтва — повинен був чітко засвідчити свою позицію. У товаристві було ухвалено поставитися до виборів позитивно, але з умовою: визначення жіночих кандидатур належить виключно до компетенції СУ. Згодом преса оприлюднила прізвища делегаток від СУ на окружні збори п’яти виборчих округів, де мали визначати кандидатів на послів. Жодна з представлених жіночих кандидатур не була підтримана, а на одному із засідань сейму пролунала заява С. Хруцького про те, «що українське жіноцтво резиґнує зі свого права участи у виборчих колегіях». Також не вдалося провести кандидатуру голови СУ Мілени Рудницької, котру товариство пропонувало на єдине місце, виділене УНДО для жіночої представниці. Урядовий табір, який уклав з УНДО виборчий компроміс, відкинув кандидатуру лідерки жіночого руху. Провід партії звернувся до СУ з пропозицією делегувати іншу особу, на яку погодився б урядовий табір. Проте члени жіночого товариства на «довірочному» засіданні Головного виділу вирішили відмовитися від заміни. Українки вважали приниженням власної гідності ситуацію, за якої «посторонні чинники рішатимуть про те, хто має репрезентувати українське жіноцтво» (Діло, ч. 204, 1935 р.). Мілена Рудницька втретє згодилася балотуватися до польського сейму, натомість сенаторка О. Кисілевська подала письмову заяву до ЦК УНДО й управи СУ про те, що не може підписуватися під будь-якими виборчими закликами чи брати безпосередню участь у передвиборчих баталіях, оскільки відмовляється від будь-якої політичної діяльності. За відстоювання кандидатури Рудницької відбувалися справжні баталії, аж до ігнорування та бойкотування виборів. Організоване жіноцтво звернулося з проханням про підтримку Рудницької на виборах до митрополита Андрея Шептицького (Діло, ч. 221, 1935 р.). Ці зусилля, попри конфіденційний характер, набули розголосу, тож Мілена Рудницька почувалася зобов’язаною пояснити ситуацію, що склалася. Від самого початку — як зазначала голова СУ у листі до митрополита — вона мала застереження до виборчого компромісу, укладеного на принизливих і важких умовах, однак, зважившись на рішення товариства, яке прагнуло надати їй можливість «присвятитися» політичній діяльності, змушена була погодитися на висунення своєї кандидатури. Мілена Рудницька запевнила Андрея Шептицького, що і без посольського мандата надалі буде «служити національній справі».

Загалом періодичні видання по-різному інтерпретували тогочасні події в межах жіночої організації. Наприклад, редакція «Нової зорі» (1935), відгукуючись на постанову, ухвалену проводом СУ в справі виборів, відзначала, що Мілена Рудницька «була найздібнішим послом, якого коли-небудь мало УНДО», проте оголошений СУ бойкот виборів уважала кроком «неполітичним і дуже невказаним» (Нова Зоря, ч. 186, 1935 р.). За виборчим процесом стежив увесь край. Зрештою, бойкот виборам оголосили УСРП, УСДП та ФНЄ, його підтримали майже 50 % виборців Галичини. На виборах 1935 р. до сейму і сенату не було обрано жодної українки.

У 1938 р. СУ не проводив передвиборчої акції. Справа виборів, відповідно до розмежування компетенцій між СУ і ДКО, вирішувалася тільки в межах діяльності жіночої політичної організації. Цей напрям діяльності був передбачений другою тезою ДКО, згідно з якою через активне залучення у політичне життя, висування своїх кандидаток на вибори до громадських і законодавчих органів ця політична організація зобов’язувалася захищати національні права та провадити «правильну політику». Польські урядовці ще на самих початках діяльності ДКО, прогнозували, що її управа «вже сьогодні» враховує можливості активної участі в майбутніх виборах до польського парламенту, маючи на меті пропонувати і власних кандидаток. Тож ДКО поставши перед проблемою ставлення до виборів, посилено обговорювала її на ширших сходинах Львівської філії 16 вересня 1938 року. Мілена Рудницька, нагадуючи, що виборчий закон 1935 р. позбавив українське населення права самостійно висувати кандидатури, запевнила присутніх, що Головна рада ДКО обов’язково найближчим часом визначиться зі своєю позицією щодо виборів («Громадянка», 1938). А вже 26 вересня 1938 р. члени Головної ради одностайно ухвалили, що з огляду на дискримінаційну виборчу ординацію українське жіноцтво не має змоги брати участь у виборах до сейму і сенату («Світ українки», 1938). Ухваливши таке рішення в межах власної жіночої організації політичного типу, діячки ДКО були послідовними і разом з іншими українськими партіями (УСРП, УСДП, ФНЄ) оголосили бойкот виборів. З початком виборчої кампанії усі ці організації взялися згуртовувати українські політичні та громадські середовища на платформі опозиції до існуючої виборчої системи і правлячого режиму в цілому.

Вміло користуючись виборчим правом, жінки намагалися зробити все можливе, щоби збільшити свій вплив на суспільне життя. Це підтверджує активна діяльність активісток під час виборів не тільки до польського парламенту, а й до громадських і міських рад. СУ та управа ДКО намагалися залучити до суспільно-політичної праці якнайширші маси міського і сільського жіноцтва. «Німецький теолог і політик Навман в анкеті на тему, які завдання має жінка в політиці, дав таку відповідь: “Зменшити сварку чоловіків! Скріпити народню єдність! Зробити державу родинним домом! Поправити народню школу в місті і селі! Плекати народню культуру і народне здоровля! Почувати себе громадянкою!” — Пристосуймо ці директиви до наших відносин та виборів і тоді будемо діяльними в міській і громадській раді», — закликала українок управа ДКО.

Автор однієї зі статей на тему «жінка і вибори»