Читати книгу - "Книга 1. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

— Лайле, скажи, ти колись грав у шахи? —  запитала, ставлячи напої біля нього.

— Грав. Не дуже добре.

— Тоді уяви, що ця гра — це шахи, але замість фігур — люди. І вони не знають, що хтось ними грає.

— Виходить, ти — гросмейстер?

Я розсміялася.

— Ні, я просто шахрайка, яка не любить, коли її використовують як пішака.

ПІВ ГОДИНИ ПОТОМУ

— Оу–у, — застогнав Лайл, коли на екрані з’явився список імен. — Це цікаво.

Я глянула через його плече.

— О, любий Кроссе, ти не перестаєш мене дивувати.

Серед імен фігурувала не тільки наша дружня фінансова „ініціатива“, але й кілька інших не менш „серйозних“ структур. Дві приватні розвідки, одна корумпована урядова гілка, і…

— А це що за фрукт?

Лайл навів курсор на останнє ім’я в списку.

— Це, Софі, є твій головний біль. Його називають Ворон.

— Оригінально, чорт забирай.

— Він прибирає людей, які стають проблемою для сильних світу цього. І, судячи з усього, хтось дав йому замовлення на тебе.

Я обережно взяла каву до рук.

— То він уже в Лондоні?

Лайл кивнув.

— Декілька годин тому прибув через приватний термінал.

Я відпила з філіжанки.

— Чудово. Це означає, що у мене є рівно один шанс переграти всю цю партію.

Лайл потягнувся за своєю кавою.

— І що ти збираєшся робити?

Я нахилилася ближче і прошепотіла:

— Викрити власне вбивство.

Якщо ти хочеш вижити в шахрайському бізнесі, маєш бути на крок попереду. А ще краще — зробити так, щоб всі навколо думали, що саме вони тебе переграли.

Я не люблю, коли мною користуються, а Кросс, схоже, вважав, що він контролює гру. Помилка, мій любий. І разом із ним помилка звертатися до Ворона.

***

Через два дні я прокинулася в розкішному готельному номері з краєвидом на Темзу. Не тому, що люблю дорогі речі, а тому що мої вороги вважають, що я їх люблю. Граємо за їхніми правилами, щоб потім перевернути дошку.

Рівно о 8:30 ранку я почула делікатний стукіт у двері.

— Room service.

О, невже?

Я підійшла до дзеркала, поправила свій ідеальний неохайний вигляд і відчинила двері.

За ними стояв високий чоловік у чорному костюмі. Очі холодні, мов лезо.

— Софі Макарт, — сказав він, навіть не роблячи вигляду, що сюди прийшов з кавою.

— Так, це я, — зухвало всміхнулася я. — Дай вгадаю, Ворон?

— Угу. — Він повільно дістав пістолет з глушником. —  Де флешка.

Я закотила очі.

— Кросс продав мене, так?

— Власне, так. Він непоганий бізнесмен.

— Авжеж. — Я хитро посміхнулася. — Шкода, що ти не перевірив його рахунки перед тим, як прийняти завдання.

Ворон звузив очі.

— Що ти маєш на увазі?

— Подивися сам.

Він секунду вагався, а тоді дістав телефон. Враз вираз його обличчя змінився.

— Чорт.

Я засміялася.

— Що, милий Кросс вирішив не платити за твої послуги?

Ворон мовчки дивився на екран.

— А знаєш, що найсмішніше? — додала я. — Я вчора трохи „перерозподілила“ кошти фонду, і тепер у мене є не тільки мільярди, а й повний компромат на всіх, хто брав участь у цій схемі.

Ворон підняв на мене погляд.

— І що ти пропонуєш?

— Створити проблеми для Кросса.

Він задумався.

— І як ти це зробиш?

— Вже зробила, — сказала я й підморгнула.

Саме в цей момент двері номера вибило ударом, і ввалились люди в бронежилетах.

— Лежати! Всім лежати!

Я зіграла свою роль, впавши на пілогу.

Ворон не встиг нічого зробити, як йому вже заламували руки.

А я? Я дозволила собі переможну усмішку.

Тому що поки всі дивилися на мене, а верніше актрису яка грала мене, я прямо зараз сідала у приватний літак, що мав покинути країну.

***

Два дні потому пара з канади Люк та Марсі Буеніс  насолоджувалися коктейлем на сонячному пляжі.

Молодий чоловік, що сидів біля дружини, зітхнув.

— Софі. Ти викрутилася. Наче та кішка, впала на лапи.

Я потягнулася й відклала келих.

— Лайл, дорогенький, я не викрутилася. Я просто виграла партію.

Вдало розставивши фігури. Починаючи з найму актриси.

ЗА ТРИ ДНІ ДО ЦЬОГО.

Кросс вважав себе розумним. Він дійсно був непоганим бізнесменом, але у нього була одна серйозна вада: він вірив у власну непогрішність. А люди, які вважають, що вони непереможні, завжди роблять помилки.

Клара нервово перебирала пальцями край рукава й розглядала мене з недовірою. Дівчина була молодою акторкою, десь 22 роки, і, судячи з дешевої сумочки й стертого лаку на нігтях, не мала великого вибору в житті. Саме тому вона зараз була тут.

— То ви шукаєте когось для реаліті-шоу? — перепитала вона. — Щось типу "Прихованої камери"?

Я кивнула, зробивши вигляд, що мені набридло це пояснювати.

— Саме так. Експериментальне шоу, де ми тестуємо реакції випадкових людей у нестандартних ситуаціях. Твоя роль — зіграти дівчину шпигунку. Тобі просто треба робити те, що скажуть.

Клара прикусила губу.

— То вам підходить мій типаж?

— Так, ми перебрали сотню портфоліо. Нам потрібне свіже обличчя. І, звичайно, це оплачувано.

Я дістала жирний конверт із готівкою й поклала перед нею. Вона на мить затримала на ньому погляд, а потім все ж узяла.

— І що мені потрібно робити?

Я усміхнулася.

— Просто слухати інструкції. І виглядати переконливо, коли тебе будуть заарештовувати. Ось сценарій, підготуйся як слід.

Як я перехопила 1,5 мільярда доларів? Дуже просто. Коли Кросс попросив мене підготувати схему для зливу коштів у "тіньові" фонди, я зробила її досконалою — настільки, що перевела гроші у власні криптогаманці ще до того, як він устиг щось запідозрити. А потім підкинула поліції достатньо доказів, щоб він виглядав винним.

В той жеж день, коли Лайл шукав інформацію по замовникам фонду ООН, я отримала доступ до фінансових потоків Кросса. Моя чарівна посмішка та трохи соціальної інженерії допомогли мені добратися до його скриньки в банку, в якій була інформація про його рахунки. Потім — справа техніки: перенаправити його заощадження у запасні криптовалютні гаманці через серію транзакцій, які виглядали як звичайні переміщення коштів між фондами.