Читати книгу - "Книга 1. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

— У мене є квиток на ранковий рейс до Мадрида. Береш?

— Із задоволенням, — погодилася я.

Все йшло за планом… поки хтось не подзвонив у двері.

Моє тіло напружилися. Ніхто не знає, що я тут.

Я повільно піднялася, ковзнула поглядом по кімнаті – виглянула у вікно, другий поверх, як запасний вихід годиться, рюкзак готовий, стілець поруч, якщо доведеться бити когось по голові…

Дзвінок повторився.

— Хто там? — спитала я невинним голосом, надіючись що це якийсь кур'єр помилився адресою.

— Софі Макарт, відчиняйте, будь ласка, — сказав чоловічий голос. — Нам треба поговорити.

Детективи? Федерали? Чи, може, хтось, із ким я ще навіть не знайома?

Я швидко зважила варіанти. Тікати? Ризиковано – якщо мене вже знайшли, то запасні виходи можуть бути під контролем. Вдавати невинну овечку? Цілком у моєму стилі.

Глибокий вдих, на обличчі – легка тривога (але не паніка), і я прочинила двері рівно настільки, щоб побачити непроханого гостя.

Переді мною стояв високий чоловік у дорогому костюмі. Його зовнішність кричала: «У мене є зв’язки, про які ти навіть не здогадуєшся».

Я миттєво оцінила ситуацію. Це не поліція, під прикриттям. Не носили б вони такі костюми, та й замість чемного «нам треба поговорити» вже б давно вибивали двері.

— Ви помилилися адресою, — сказала я, намагаючись закрити двері.

Чоловік легко підставив ногу.

— Ми знаємо, хто ви, міс Макарт, — промовив він з легкою усмішкою. — І давайте без сцен.

Цікаво.

— «Ми»? — перепитала я, удаючи, що трохи розгублена.

— Дозвольте представитися. — Чоловік дістав візитку і простягнув її мені. — Вальтер Кросс. Спеціальний аналітик приватної організації.

Я взяла картку, не виказуючи емоцій, але мозок вже працював на повну. Приватна організація? Це або великі гроші, або великі проблеми.

— Чого вам від мене треба?

— Просто поговорити. — Він відступив на крок. — Ви йдете зі мною добровільно, ми обговорюємо справу, яка може бути вигідною для нас обох. Або…

— Або?

Кросс кивнув у напрямку вікна. За ним я помітила чорний джип з тонованими вікнами, припаркований через дорогу.

— Або ви змушуєте нас діяти не так чемно.

Я не любила, коли мене ставили перед вибором, у якому насправді вибору немає.

— І що це за справа така? — сказала я, вдаючи нудьгу.

Кросс усміхнувся.

— Та, в якій ваші таланти можуть бути набагато кориснішими, ніж у шахрайстві з тестами на ковід.

Ага, тепер пішли звинувачення.

В шахрайстві з тестами на ковід? Ох, як грубо. Я б назвала це «динамічною оптимізацією фінансових потоків».

— Ви мене заінтригували, містере Кросс, — промовила я, впускаючи непроханого гостя. — Але поясніть, чому я маю вам довіряти?

— А чому ні? — його усмішка стала ще хитрішою. — Якщо б ми хотіли вас здати поліції, ви б вже пили безкоштовну каву у відділку.

Хмм. Логічно.

Я ще раз оцінила ситуацію. Чоловік не виглядав нервовим, значить, він був впевнений в своїй перевазі. Також він достатньо знав мене, або думав, що знав.

Але тут важливий нюанс: ніколи не грай за чужими правилами.

Я зробила вигляд, що задумалася, а тоді повільно кивнула.

— Гаразд. Але я їду на своїй машині.

— Я б не радив. Ви ж не хочете, щоб з вами щось трапилося по дорозі?

— О, це вже мені подобається! — усміхнулася я. — Погрози, змови, таємні організації… Сподіваюся, ви не маньяк?

Кросс лише знизав плечима: мовляв, вирішуй сама.

Я зітхнула, накинула плащ і вийшла за ним.