Читати книгу - "Книга 1. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко"

Кросс хитає головою, ніби я щойно запропонувала йому піти в кіно з мамою.

— Якщо ви скажете, що хочете сорок, я подумаю, що ви або занадто жадібна, або занадто самовпевнена.

Ох, який вибір! У першому випадку я потенційний ризик, у другому — не потрібна конкуренція. Чудово.

— А якщо я скажу, що просто люблю чесну гру? — мило всміхаюся, хоча нам обом  зрозуміло, що чесна гра — це казка для тих, хто не знає, як правильно грати.

— Тоді я нагадаю, що чесної гри не існує. Є лише вигідні умови.

Ще й філософ. Прекрасно. Якби я отримувала долар кожного разу, коли чула подібні сентенції від хлопців у дорогих костюмах, зараз би сиділа не тут, а десь на пляжі, попиваючи щось із парасолькою.

— Гаразд, десять, так десять. Але я працюю одна. Без цих ваших командних бондів і спільних виїздів на шашлики.

Кросс всміхається, і мене це не втішало.

— Мені подобається ваш стиль, Софі Макарт. Тільки от є одна проблема...

Він нахиляється ближче, а в його очах видніється щось на кшталт попередження чи, можливо, погрози.

— Якщо ти спробуєш мене надурити — ти не встигнеш навіть зойкнути перед тим, як тебе знайдуть.

Ох, який страхітливий наїзд з переходом на “ти”. Я вдаю, що задумалася, потім нахиляюся ближче й дивлюся прямо в його холодні очі.

Тиша зависає між нами. Це мить, коли кожен вирішує, наскільки варта гра свічок.

Кросс першим відводить погляд і простягає мені смартфон.

— Ось твій доступ. Розберешся. Часу обмаль.

Я беру смартфон і не можу стримати ледь помітної усмішки.

Ну що ж, тепер починається найскладніше.