Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

навіть шпилька ніколи не випадала їй з волосся). Проте найогиднішою була погроза позбавити мене десерту. Часом вона й справді дотримувала слова (а я любила геть усі десерти, навіть сливовий компот), але я просто не могла собі дозволити мовчки проминути містера Ґріззлі. Щоразу Нік намагався мені бодай чимось допомогти, він благав тітку Ґленду дати мені спокій, адже жодна жива душа не заговорить до бідолашного містера Ґріззлі, та щоразу тітка Ґленда вміло відкидала його зауваження. Нудотним голосом вона говорила щось на зразок: «Ох, малий Ніку, коли ж бо ти зрозумієш, що твоїй сестрі кортить бути особливою? Нема ніяких привидів! Чи, може, ти теж їх бачиш?»　

На це Нік щоразу насуплено хитав головою, а тітка Ґленда переможно реготала. Відколи одного дня вона присяглась більше ніколи не брати нас із собою в супермаркет, Нік раптом змінив свою тактику. Цей малюк із пухкими щічками (ах, як вабив очі цей хлопчик, як мило він гаркавив!) раптом спинився навпроти тітки Ґленди і закричав: «А знаєш, що мені щойно сказав містел Ґліззлі, тітко Ґлендо? Він сказав, що ти плотивна і стлашна відьма!» Містер Ґріззлі такого, звісно, ніколи не говорив (він був надто ввічливим, а тітка Ґленда надто багато купувала), але ввечері перед нашим виходом мама щось таке пробурмотіла. Тітка Ґленда зціпила губи і гордо пройшла повз нас, тримаючи за руку Шарлотту. Згодом удома зчинилася неабияка буча (мама ображалася, що ми із Ніком мусили самі шукати дорогу додому, а тітка Ґленда вмить докумекала, що страшною, тобто «стлашною» відьмою, як мовив Нік, обізвати її могла тільки сестра). Відтоді тітка Ґленда таки більше не брала нас із собою. А слово «стлашна» ми часто-густо вживаємо й дотепер.　

З роками я кинула розповідати першому стрічному, що бачу речі, яких не бачить ніхто. Це найрозумніша тактика, якщо не хочеш, щоб тебе вважали за божевільну. Тільки від брата і сестри, а ще від Леслі я ніколи не крилася, вони вірили мені завжди. Маму й тітку Медді я не могла до кінця зрозуміти, але в будь-якому разі вони ніколи не скалили зуби. Тітка Медді на власному досвіді чудово знала, як це, коли тобі ніхто не вірить, адже часом бачила предивні видіння.　

— Він симпатичний? — прошепотів Нік. Промінь світла від його ліхтарика тремтів і перестрибував по сходах.　

— Хто?　

— Привид.　

— Та нівроку, — пробурмотіла я, не відхиляючись від правди.　

— А зовні він який?　

— Доволі милий. Але гадає, що він страшенно грізний.　

Тимчасом як ми навшпиньки скрадалися на третій поверх, де жили тітка Ґленда і Шарлотта, я спробувала якнайдетальніше описати братові Ксемеріуса.　

— Круто! — прошепотів Нік. — Невідомий домашній вихованець! Оце тобі пощастило!　

— Вихованець! Тільки не кажи так на Ксемеріуса, коли він повернеться.　

Проминаючи кімнату моєї кузини, я дуже сподівалася почути, як вона хропе на всі заставки. Але, певна річ, не вловила ні звуку. Ідеальні дівчатка не хропуть. Стлашно.　

Ми спустилися ще на півповерху вниз, коли Нік смачно розпозіхався. Мене охопило почуття провини.　

— Слухай, Ніку, зараз пів на четверту ранку, тобі скоро збиратись до школи. Мама мене приб’є, дізнавшись, що я не даю тобі нормально виспатися.　

— Але я анітрішечки не втомився! А ти… якщо раптом схочеш шукати без мене… це буде так підло з твого боку! Що ж дідусь там сховав?　

— Гадки не маю. Може, книгу з роз’ясненнями. Або хоча б лист. Дідусь був Магістром Ложі Вартових. Він чудово знав усе про мене та про цю веремію зі стрибками в часі. А ще точно знав, що це не Шарлотта успадкувала особливий ген. Я-бо зустріла його в минулому і розповіла йому про це.　

— От і добре зробила, — прошепотів Нік і, трохи присоромлений, докинув: — Направду сказати, я майже його не пам’ятаю. Лише те, що дідусь завжди був у доброму гуморі й ніколи не сердився на нас, на відміну від леді Арісти. А ще мав запах карамелі і якихось дивних прянощів.　

— Це через тютюн, він курив люльку. Стривай! — Я зупинила Ніка, перш ніж він наступив на мостину. Ми пройшли третій поверх, але, щоб дочовпати до другого, мусили подолати парочку мерзенних сходинок, які гучно скрипіли. Багаторічний досвід прослизання вночі на кухню по солодощі бодай чогось мене навчив. Ми обминули підступні місця і дісталися, нарешті, до портрета прапрапрадідуся Г’ю.　

— Ну, до роботи!　

Нік посвітив ліхтариком на обличчя нашого пращура.　

— Як же він міг обізвати свою кобилу Ситою Енні! Кобила ж худа як скіпка, натомість сам він скидається на якогось бородатого кабанюгу!　

— Ага, мені теж так здається, — я намацала за полотном ручку, яка зрушувала механізм потаємних дверей. Він, як завжди, трохи заїдав.　

— Сплять, як немовлята. — Ксемеріус сів на найближчу сходинку. — Усі, крім містера Бернарда. У нього, видно, безсоння. Але дарма, цей нам не завадить. Я заскочив його в кухні, він там ласує холодними курячими ковбасками і дивиться фільм з Клінтом іствудом.　

— От і чудово.　

Картина звично заскреготіла і випнулась уперед, відкриваючи вхід — кілька сходинок між стінами, які вели до наступних дверей. Цим шляхом можна було потрапити у ванну на другому поверсі, з іншого боку двері приховувало дзеркало заввишки з людину.　

Колись ми учащали туди, щоб полоскотати собі нерви, бо ж ніколи не можна було знати напевно: а що, коли у ванній хтось миється?! Але нащо цей таємний хід і справді був потрібен, це ми все одно не з’ясували. Може, хтось із наших пращурів полюбляв раптово, без попередження зникати і з’являтися деінде.　

— То де ж стоїть ця скринька, Ксемеріусе? — запитала я.　

— Ліворуш. Поміш штінами. — Сутінки заважали мені розгледіти, що там робить Ксемеріус, але в нього наче щось застрягло в зубах і він намагався його виплюнути.　

— Ну й ім’ячко — Ксемеріус, язик зламаєш, — зауважив Нік. — Я б називав його Ксемік. Або Мерік. Можна я принесу цю скриньку?　

— Він стоїть ліворуч, — сказала я.　

— Яшик шламаєш. Ксемік або Мерік — не дошекаєшся! Та я шпадкоємець шлавного роду могутніх демонів, а наші імена…　

— Скажи, ти що там жуєш?　

Ксемеріус сплюнув і прицмокнув.　

— Та вже нічого. Поласував тут одним голубком, який закемарив на даху. Пір’я, хай йому грець.　

— Але ж ти не вмієш їсти!　

— Дехто взагалі не знає ні бельмеса, але всіх повчає, — ображено буркнув Ксемеріус. — І навіть маленького голубка мені не подарує.　

— Ти не можеш з’їсти ніякого голубка, — повторила я. — Ти — привид.　

— Я — демоні І можу трощити все, що схочу! Одного разу я проковтнув цілого священика, у рясі зі