Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

– Я – зряча, а ти – з тих, хто чує, – відповідає вона і знову зітхає так, ніби говорить про науково доведений факт. Неначе я – найбільший нетяма з усіх нетям, який не розуміє елементарних речей. Але я нарешті усе розумію! Зрячі існують! І не лише у старих оповідках. Люди, яких не можна побачити, але можна почути. Вони живуть у цьому лісі. Тепер я в цьому не сумніваюсь.

«Я бачив чудовисько».

– Це тінь, – пояснює дівчинка. – Вони невинні і не можуть завдати шкоди. У лісі завжди так: спочатку з'являється тінь, потім вона перетворюється на тварину. На фермі все влаштовано по-іншому: спочатку народжується якась худобина, і тільки потім перетворюється на тінь.

На фермі! Та в них тут ціле поселення!

«Тут багато небезпечних тварин?» – запитую я.

– Загроз небагато, якщо знаєш, що до чого. Я виросла у тутешньому лісі і досі жива.

«Отже, ти не примара?»

– Всемогутні боги! – вигукує Урліс, ніби я бовкнув якусь нісенітницю. – Примар не існує! Мертві не встають із могил.

«Дідусь їх бачив».

– Де?

Замість того, щоб написати «на залізничному переїзді», я малюю драбинку – рейки та шпали.

Дівчинка мовчить, ніби роздумує над моїми словами. Пауза затягується, і мені здається, що вона вже ніколи не заговорить. Вітер ворушить волосся на моїй голові; ліс змушує озиратися, коли на рукаві куртки з'являється мокра пляма пташиного посліду. І тут дівчисько вибухає сміхом.

– Примари на залізничному переїзді! Сміх та й годі! – сміється вона. – До мене не одразу дійшло, але… Слухай! Коли моїй бабусі було років десять, вона любила дурити чуючих. Це якраз було на залізничному переїзді. Якийсь хлопчик ставив тачку поперек шляхів, а вона штовхала її на узбіччя. Потім він почав обсипати візок борошном, і вже тут бабуся веселилася від душі: залишала на ній безліч відбитків своїх долонь. Втім, вона говорила, що хлопчик хоч і був легковірним, проте не таким уже й  поганим. Він залишав їй солодощі. Але потім батьки заборонили їй заходити далеко в ліс, і гру довелося припинити.

Забувши про те, що дівчисько мене не чує, я питаю:

– Чому заборонили?

Мабуть, вона таки може дещо прочитати по губах.

– Кажуть, у лісі оселилося щось. Щось таке, чого там раніше не було. Якась істота, яка ховалась у неходженій частині. З лісу вона ніколи не виходила. Люди  бачили її лише один раз, але оповідачі кажуть, що того щось  слід стерегтися. Як на мене, якщо таке й було, за стільки років воно давно скапустилося.

І я знову креслю пальцем на землі кострубате слово, щоб з'ясувати те, чого не знаю:

«Оповідачі?»

– Ті, хто подорожують від поселення до поселення і знають практично про все на світі. Вони передають знання всім охочим, щоб вони теж знали. Зазвичай оповідачі відвідують народні збори  і  оповідають  про те, що бачили самі або дізналися від інших самовидців. Це не просто чутки. Їхнім словам можна вірити, – вона замовкає, але невдовзі продовжує: – Тільки не кажи, що у вас таких немає.

Взагалі-то, ні. Але я, здається, розумію, про що вона говорить. Їхні оповідачі – щось на кшталт ходячого радіо. Мабуть, так зрячі діляться новинами.

«У нас є школа», – пишу я про всяк випадок, щоб вона не вирішила, що чуючі – зовсім відсталі люди.

– Школа? Що це таке?

Отакої!

«Місце, де дітей навчають різних речей».

– Хіба ваші батьки не розповідають вам про все, що треба знати?

«Потрібно ходити до школи».

– А якщо не ходити?

«Тоді батько дасть доброї прочуханки».

– Тобто тебе поб'ють, якщо ти кудись там не підеш? – з недовірою питає дівчинка, і мені чомусь стає соромно визнати правду.

Я киваю у відповідь.

– Це ж… варварство, – каже вона. – Кому спаде на думку бити дитину?

– Чому ні? – одними губами вимовляю я, і мій погляд каже сам за себе.

– Ти серйозно? – запитує Урліс, і в її голосі чується здивування. – Бо дорослі винні перед нами: це вони привели нас у світ, сповнений тяжкої праці та страждань. Вони не питали нас, хочемо ми цього чи ні. Нам не обов'язково прислухатися до їхньої думки чи робити те, чого вони від нас вимагають. Світ улаштований інакше. Він не тримається на тому, що хочуть дорослі, а чого ні. І вони це розуміють… Але у вас все не так, правда?

«Не зовсім так».

– Чому школа така важлива? Настільки важлива, що через неї можуть вдарити?

Здається, ця Урліс загнала мене в кут. Вона ніби впала з Місяця. У її свідомості все поставлено з ніг на голову. Весь її світ, здається, хтось вивернув навиворіт. Але що мені відповісти? Розповісти про Столітню війну? Може, про те, що паралельні прямі не перетинаються? Дурня! Вона висміє мене та всю нашу допотопну цивілізацію. Всі ці уламки розрізнених знань, якими неможливо скористатися, бо багато чого втрачено, бо майже не залишилося нікого, хто в цьому розбирається. Все, на що ми здатні, – тупо заучувати формули та тексти, не маючи уявлення, як їх застосувати. І, звичайно ж, все це абсолютно зайве, коли йдеться про елементарне виживання.

Думаю, про останнє дівчиську відомо набагато більше. Вона не боїться Плакучого лісу, і на це є причина. Готовий закластися, що вона завиграшки знайде дорогу додому, тоді як я можу не знайти її ніколи.

Спершись на ціпок, я намагаюся встати, але це не так просто, і я знову опускаюся на землю.

– Що ти робиш? – запитує вона.

– Потрібно йти, – повільно промовляю я, щоб вона могла розібрати слова.

– Але ж ти не можеш. У тебе зламана нога.

Так. Справді. Я закочую штанину і вивчаю наслідки нічного падіння. До мого дихання доєднується гучне сопіння. Очевидно, дівчисько робить те саме – розглядає рану.

Я тягну за кістку, що стирчить, і відламую її, щоб не заважала. Потім невеликим зусиллям відокремлюю мертву стопу від практично здорової ноги, знімаю з неї черевик, а саму закидаю подалі в кущі. Рана більше не кровоточить. З її глибини вже пробивається нова кінцівка. Коли нога відросте, вона мало чим відрізнятиметься від своєї попередниці. Але на це потрібен час.