Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Темрява навалюється, і біль відступає під її натиском. Ліс зі стогоном провалюється у прірву.

Урліс

Дурна, безглузда витівка! З самого початку. Але є і хороша новина: хлопчик живий! Я не вбила його. Навіть його власна дурість не прикінчила цього Хогена. Посеред ночі він раптом прийшов до тями і шпурнув у собаку каменем, та так, що мало не розбив голову мені. Я ледве встигла ухилитися. Значить, не все втрачено, якщо в нього лишилися сили. Бо лісу не можна здаватися. Не можна виявляти слабкість. Природа наступає так швидко: заґавишся, і вона підімне тебе під себе. Перетворить на купу компосту.

Зійшло сонце. Тепер усе видно, як на долоні. Але я не знаю цього місця.

Так, я часто вихваляюся тим, що мені відомі  кожна купинка, кожна звіринка, що ховається в норі або під трухлим корчем. Це невеличке перебільшення. Правда в тому, що я знаю з краю в край тільки ходжені місця. Але є ще й неходжені. Вони знаходяться далеко від відомих стежок, і ніякому розумнику не спаде на думку повертати на бездоріжжя.

Схоже, ми застрягли якраз у неходженому місці. Хоча, як на мою думку, все тут виглядає як завжди. Нічого страшного, нічого нового. І якщо спочатку я зазнала слабкого нападу паніки, то до ранку остаточно заспокоїлася. Сонце пролило світло на з дитинства знайомі речі: щербаті пеньки, мох, павучі гнізда, звиті в тогорічній хвої. І тут я зрозуміла: я знайду дорогу додому. Обов'язково. За півдня дістануся до батьківської ферми, де мене, мабуть, уже почали шукати.

Але хлопчисько... У нього зламана нога. Кров залила всю штанину. Гіршого  перелому й уявити важко: кістка огидно стирчить назовні. Я добре роздивилася її, щоб зробити висновок про те, наскільки все кепсько. Хлопчик не зможе йти самостійно. А я не зможу його кинути. Зрештою, це через мене він втрапив у халепу. Тобто, певною мірою.

Поки він спав, я розвідала околиці й знайшла довгу і товсту палицю, на яку можна спертися. Мені доведеться взяти Хогена із собою. Можливо, навіть тягнути на собі. Я не зможу привести допомогу, тому що ніхто зі зрячих не захоче допомагати чуючому. Ніхто не стане виказувати себе через пораненого хлопця. А привести сюди тих, хто чує, – ідея ще гірша. Почувши мій голос, вони вирішать, що збожеволіли, й ні за що не підуть у Плакучий ліс.

Бути примарою – таке собі задоволення. Живі тебе бояться, а мертвим до всього байдуже. Тому я постараюся не вмирати якомога довше.

Ліс оживає. Птахи затіяли ранкову перекличку. Я поклала ціпок поруч із хлопчиком, сподіваючись, що він здогадається, що з ним робити. Мені не хочеться підставляти йому своє плече. Краще й надалі грати роль доброго привида, який виведе його з хащі й допоможе дістатися додому. Нехай думає, що примари безтілесні. Була б на те моя воля, я б не стала з ним навіть заговорювати. Ще слід добре подумати над тим, як не налякати його до напівсмерті.

З глибини лісу з'являються тіні . Вони не такі полохливі, як справжні звірі, і підходять до людини набагато ближче. Тінь лисиці, тінь лося, тінь білки, що безцільно  блукають серед дерев, особливо помітні в сонячні дні. Вони залишилися від тварин, які померли. Німі й беззучні. Невдовзі вони обростуть плоттю, і тоді на них можна буде полювати. Але зараз лякати їх не слід, інакше тіні ніколи не втіляться. Вони просто розтануть без сліду. Останнім часом їхня кількість значно зменшилася. Хтозна, чому так вийшло…

Хлопчик розплющив очі. Із жахом він витріщається на бездонний чорний провал, обмежений силуетом вовка. Зацікавлена, тінь підходить до нього ближче, витягує шию, принюхується. У такий момент рухатися не можна. Жодних різких рухів або гучних звуків. Інакше вона може зникнути, пропасти назавжди! Тіні вразливі, набагато вразливіші за людину. Це відомо кожному.

От тільки цей придурок ніколи в житті не зустрічався з тінню! Я бачу це по його очах, сповнених непідробного страху, по тому, як судомно він ковтає слину. Тіні ніколи не забрідають на край лісу. Вони ховаються у глибині. Тому  чуючі ніколи з ними не стикаються.

Вгледівши палицю, яка лежить поруч, хлопчик тягнеться за нею. Він ось-ось готовий змахнути нею, вбивши лісового духа. І тоді мені уривається терпець.

– Ні! – гучним шепотом промовляю я. – Не смій цього робити! Поклади ціпок!

Голос звучить глухо. Тінь вовка трясе головою і забирається геть. Я анітрохи його не налякала, чого не можна сказати про хлопця. Думаю, він таки наклав у штани.

Хоген

Присягаюсь, я знову його чув. Цей голос, що шепоче на вухо. Виходить, весь цей час примара залишалася поруч. Вона спостерігала за мною, а отже, могла вбити будь-якої миті.

Але вона цього не зробила.

– Хто ти? – шепочу я у відповідь.

Вона видає зітхання, чи то роздратована, чи втомлена.

– Дарма. Я можу бачити тебе, але не чую жодного звуку. Дещо можу прочитати по губах, але небагато.

Ліс залишається темним, навіть коли сонце стоїть високо. Я забрався у саму гущавину. Більше тисячі кроків! Втім, зараз це не має великого значення. Якщо мене не прикінчить примара, голод зробить це за неї. Мені пощастило, що весна не дуже холодна.

Моя нога більше не болить. Не знаю, чи це добрий знак – раніше я ніколи не ламав ноги, – але відчуваю величезне полегшення. Навіть жар, що накочує час від часу, грає мені на руку. Втім, я, як і раніше, не можу ходити. Мені не зрушити з цього місця без чужої допомоги. Тому я влаштовуюсь зручніше під старою сосною, розгрібаю руками опалу хвою і пальцем виводжу на землі слова: «Ти хто?»

– Мене звуть Урліс, – відгукується голос. Це дівчинка. Страх зіграв зі мною злий жарт, раз я не зміг зрозуміти цього з самого початку. Дівчинка, закатована в проклятому місці давним-давно. Вона вміє читати, а це вже непогано.

«Ти – примара?» – пишу я.