Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

«Допоможеш мені?» – пишу я, дуже сподіваючись на те, що вона погодиться. Бо дівчинка  – єдиний мій шанс вибратися звідси.

Вона не відповідає. Я дивлюся на підбитого каменем Хото, і моє серце стискається від почуття глибокої провини. Я, правда, винен, і мені страшенно шкода, що його доведеться залишити. Ми з ним наче друзі. Мене б висміяли, якби я сказав  щось таке при Макко чи Аре. Але тут мені не треба дбати про свій авторитет. Тут тільки Урліс.

Раптом Хото злітає в повітря і застрибує до мого рюкзака, який весь цей час валявся поруч.

– Шкода залишати, – повідомляє Урліс, і я відчуваю, як у глибині моєї душі народжується щира вдячність.

Урліс

Ніхто не знає, коли з'явилися люди, а головне, для чого. Але всім відомо, що спочатку на землі жили лише боги. Вони були глухими і сліпими, але все, до чого торкалися, починало існувати. Відчувати дотик – великий дар богів, який вони піднесли людям, коли ті, нарешті, з'явилися на світ. І навіть, будучи проклятими, розділеними на Два Племені, їм вдалося зберегти його. Навіть тоді, коли боги зникли.

Хоча, якщо подумати, не такий уже це і дар, коли тягнеш на собі хлопчика.

Я допомогла Хогенові встати. Тепер допомагаю йти. Він спирається на моє плече і на ціпок, і ми якось рухаємося вперед. Нога з часом відросте (так він каже), і я чомусь йому вірю. З його кукси – як би погано вона не виглядала – справді з'явився якийсь відросток – рожевий, майже прозорий. Щось подібне я спостерігала, коли ящірка відкинула хвіст і на його місці виріс новий.

Але Хоген – не ящірка. Він людина. Принаймні раніше саме так я й думала. Адже досі ніхто серйозно не вдавався в питання, чи є чуючі людьми? Можливо, тут не все так просто, і чогось ми справді не знаємо. Втім, річ навіть не в цьому.

Нога відросте з часом, а йти треба зараз. Людина Хоген чи ні, без мене йому не обійтися.

Намагаючись уважно дивитися під ноги, я все ж час від часу закидаю голову вгору. Дерева хилить то в той, то в інший бік. Вітер змінюєтья, а хрипкого плачу пупсів не чути. Це  значить, що Плакучий ліс десь далеко позаду. Все, що мені залишається, – це рухатися на захід, орієнтуючись на  прикмети, які знайомі й немовляті.

Мох обліплює стовбури сосен з північного боку, тоді як крона густіша з південного. Я обходжу пологий схил мурашника, придивляюся, як метелики складають і розкривають крила. Комусь може здатися, що я просто витріщаюся. Але це не так. Навколо багато підказок, ніби хтось по всьому лісі розставив дороговкази.

Як би важко не було, хлопчик не скаржиться, не сповільнює крок, просто йде вперед, сподіваючись, що я виведу його з лісу. Але на його місці я не поспішала б повертатися додому. Якщо мій світ – нудний, то його, здається, просто жахливий. Раніше мені б і на думку не спало, що ми так сильно відрізняємося один від одного. Можливо, те, що боги розділили нас, – ніяке не прокляття. Може, інакше не могло й бути?

Але в цілому Хоген не здається мені дивним. Просто хлопчик з коротко підстриженим темним волоссям і зеленими очима. Звичайно, якщо не брати до уваги те, що він більше схожий на саламандру, ніж на людину. Дивлячись на нього, нічого такого неможливо й запідозрити. Іншими словами, мені буде про що розповісти на народних зборах. І цього разу я буду в ролі оповідача, бо бачила це на власні очі.

Ліс рідшає, і це мало б стати хорошим знаком, але варто зробити п'ятдесят кроків уперед, і він знову починає густішати. Як на мою думку, це досить  незвично.

Нестерпно хочеться їсти. Так уже вийшло, що я нічого не прихопила з дому, та й хлопчисько, мабуть, теж. Їстівні ягоди на кущах стоять ще зелені. На смак вони терпкі й гірші за полин. Так що в моєму розпорядженні лише коріння. З ним не пропадеш.

Натрапивши на джерело, що б'є з-під землі, я допомагаю Хогену влаштуватися на землі, щоб ми обидва могли вгамувати спрагу. Поки він відпочиває, я рию землю, аби забезпечити нам вечерю. Мої пальці чорні-чорнющі, нігті пообламувалися, але не даремно. Я зуміла добути достатньо їжі, щоб не померти з голоду.

Хоген з підозрою дивиться на те, як я перемиваю корінці у проточній воді. А я з не меншою підозрою задивляюся на його ногу. Кукса відростає дуже швидко. Вона вже нагадує звичайну людську стопу, хіба що зовсім крихітну, як у немовляти. Хто б міг подумати, що таке можливо!

Відпочивши, ми рушаємо в дорогу, і цього разу моя впевненість починає мене підводити. Де це бачено, щоб мох обліплював дерево з усіх боків однаково? Щоб мурахи будували свої мурашники ідеальної форми, без пологого та крутого схилів? Щоб сонце, яке завжди рухається зі сходу на захід, кидало у різні боки?

Як узагалі таке можливе? Цього не може бути! А, головне, я не бачу ні птахів, ні дрібних звірят, яких у лісі зазвичай хоч греблю гати... І, мабуть, це найгірше.

Нам довелося заночувати просто неба. Притиснутись і зігрівати один одного, бо  ця ніч – зовсім не така тепла й ясна, як попередня, коли, дивлячись на нічне небо, я могла запросто вирахувати шлях додому.

Небеса, як на біду, затягло хмарами. Хоген запитує: «Чи далеко до дому?», і я не маю уявлення, що йому відповісти. Тому кажу:

– Я не знаю. Ліс ніби збожеволів. Такого раніше не бувало. Але ми все одно знайдемо дорогу, інакше я не Урліс.

Він стурбований, але не панікує. А ось я серйозно стривожена, хоч і не подаю знаку.

Вранці ми знову рушаємо в дорогу, і цього разу Хоген уже спирається на свою нову ногу. До полудня ми виходимо на безлісу ділянку, поцятковану глибокими дірками. Вони схожі на величезні щурячі нори, які ведуть до підземелля. Але їхні краї не земляні. Вони тверді, як деревна кора. Пустотілі дерева, що ростуть не над землею, а  заглиблюються кронами під землю!

Хоген

Мені не подобаються чужі дотики. Немає нічого гіршого за те, коли мати куйовдить мені на голові волосся або намагається поцілувати в лоба. Це просто огидно! Навіть чоловіче рукостискання викликає в мені певну гидливість. І, звичайно, мені б і на думку не спало самому лізти до когось з обіймами чи поцілунками – з усією цією сентиментальною дурнею.