Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Дякую, що підвезла, — промовила білявка, виходячи з автівки та звертаючись до подруги за кермом.

Маркус відступив у куток, щоб краще сховатися, і вона пройшла повз нього, утупившись в екран мобільного, який міцно стискала в руці. У другій вона несла велику сумку.

Маркус приходив сюди часто — просто щоб її побачити.

Вони зустрічалися раніше лише випадково, разів чотири, коли вона майже три роки тому приїжджала з Мілана до Рима, аби дізнатися, як загинув її чоловік. Маркус добре пам’ятав кожне сказане слово, кожну рисочку її обличчя. То був один з позитивних наслідків амнезії: нова пам’ять поспішала заповнити порожнечу.

Сандра Веґа була єдиною жінкою, з якою він спілкувався протягом усього того часу. Єдиною сторонньою особою, якій він розкрив таємницю, хто він такий.

Він пам’ятав слова Клементе. У попередньому житті Маркус присягнувся: ніхто не повинен знати про його існування. Для всіх він був невидимий. Пенітенціарій міг з’являтися перед іншими, назвавшись, тільки у короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому. Незначний відтинок часу, що може тривати мить або маленьку вічність, — ніхто цього не знає. Усе тоді здається можливим, бо повітря насичене неймовірним зарядом енергії, хвилюванням та очікуванням. Ото і є мить, вразлива й непевна, коли привиди знову стають схожими на людей. І з’являються перед живим.

Так сталося і з ним одного разу під час сильної грози на порозі ризниці. Сандра запитала, хто він, і він відповів: «Я священник». То був ризик. Він не знав непевне, чому так вчинив. А може, і знав, просто не хотів тепер у цьому зізнатися.

Його почуття до неї було дивне. Було щось у ній знайоме, щось пов’язувало його із цією жінкою. А ще він поважав її, адже вона зуміла залишити свій біль у минулому. І вибрала це місто, щоб розпочати нове життя. Попросила керівництво перевести її до нового відділку й винайняла собі невелику квартирку в Трастевере. Мала нових друзів, інші інтереси. Знову навчилася усміхатися.

У Маркуса зміни завжди викликали певний подив. Мабуть, через те що в його випадку вони були неможливі.

Він знав усі переміщення Сандри, її денний розклад, маленькі звички. Знав, куди та ходила за покупками, де полюбляла вибирати собі одяг, піцерію, де вечеряла щонеділі після відвідин кінотеатру. Інколи, як ось того вечора, вона поверталася додому пізно. Однак не здавалася виснаженою, хіба що втомленою, — прийнятний наслідок прожитого на повну силу дня, стан, який можна легко усунути гарячим душем і сном. Окалина щастя.

Інколи в такі вечори, коли він чекав на появу Сандри, стоячи біля її домівки, він думав: а що, якби він вийшов зі схованки й став перед її очима? Хтозна, чи вона його впізнала б.

Проте він жодного разу цього не вчинив.

Чи згадувала вона про нього? Чи вже геть забула, залишивши в минулому разом з болем? Уже від самої тієї думки йому щеміло в серці. Як і від тієї, що, навіть коли він знайде в собі вдосталь сміливості, щоб постати перед нею, ніякого продовження їхні стосунки не матимуть.

А втім, він усе одно далі за нею наглядав.

Бачив, як вона увійшла до під’їзду, спостерігав через вікна сходів, як піднялася на поверх своєї квартири. Зупинилася перед дверима, копирсаючись у сумці в пошуках ключів. Але двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Сандра усміхнулася, а той нахилився вперед, щоб її поцілувати.

Маркусові слід було відвести погляд, але він цього не зробив. Бачив, як вони удвох зайшли до квартири, як зачинили за собою двері. А зачинивши, залишили надворі минуле, його привидів — як він сам, — і все зло світу.

Попискування електронного приладу. Чоловік був голим, лежав горілиць у напівтемряві на великому ліжку. Поки чекав, вирішив побавитися у відеогру на мобільному. Поставив гру на паузу, звів голову, щоб поглянути вище свого великого пуза.

— Гей, ти, ну ж бо, швидше! — дорікнув, звертаючись до дівчини з бузковим пасмом, яка у ванній колола собі в руку дозу героїну. По тому продовжив гру.

Несподівано щось приємно м’яке впало йому на обличчя. Однак оте відчуття кашемірового дотику тривало лише коротку мить, після чого йому враз забракло повітря.

Хтось грубо притискав йому до обличчя його власне пальто.

Він інстинктивно замахав руками, запряв ногами в пошуках чогось, за що можна було б ухопитися: ніби тонув, хоча води й не було. Ухопив незнайомця, який міцно його утримував, вище ліктів за руки, спробував ослабити хватку, але той (хай би хто він був!) виявився сильнішим. Хотів закричати, але з рота вихоплювалося лише слабке попискування та хрипи.

Потім почув, як йому шепнули на вухо:

— Ти віриш у привидів?

Він не міг відповісти. Та навіть якби й міг, не знав би, що сказати.

— То до якого типу чудовиськ ти належиш: вовкулак чи вампірів?

Хрипіння. Барвисті крапки, що танцювали в нього перед очима, перетворилися на засліпливі спалахи.

— Мені слід вистрілити в тебе срібною кулею чи всадити в серце осиковий кілок? А знаєш, чому саме осиковий, а не з якогось іншого дерева? Бо хрест Ісуса був з осики.

Сила відчаю — то було все, що в нього ще залишалося, адже ядуха вже брала над ним гору. Нараз він пригадав пояснення інструктора з дайвінгу, коли разом з дружиною та дітьми два роки тому відпочивав на Мальдівах. Усі ті настанови щодо симптомів кисневого голоду. Користі від них не було тієї миті жодної, однак усе одно згадалося. Їм тоді сподобалося пірнати, щоб помилуватися кораловим бар’єром, а дітвора взагалі була в захваті. Вони того року чудово провели відпустку.

— Хочу, щоб ти відродився. Але спершу ти маєш померти, — сказав незнайомець.

Думка, що можна отак задихнутися, не маючи спромоги ковтнути повітря, наганяла на нього жах. «Не тепер, не зараз, — примовляв він подумки, — я ще не готовий». Однак сили вже покидали його. Руки послабили хватку на передпліччях нападника, і чоловік безладно замахав ними в повітрі.

— Я знаю, що означає «померти». Ось побачиш, скоро все скінчиться.

Він безсило опустив руки вздовж тіла, його дихання слабшало й уповільнювалося. «Мені треба подзвонити, — подумав. — Лише один дзвінок. Попрощатися».

— Зараз ти знепритомнієш. А коли отямишся — якщо отямишся, — повернешся до своєї родини, до своїх друзів і до всіх, до кого забажаєш, із дещицею добра в цьому бридкому світі.