Читати книгу - "Згасле сяйво, Марі Сантьяго"

Середина ночі. Етел прокинулася від шелесту в коридорі. Всі звуки здавались занадто гучними в тиші її квартири: скрип дерев’яної підлоги, слабе завивання вітру за вікном. Її серце калатало в грудях, а думки були розсіяні. Вона не могла позбутися того відчуття, що щось готується, щось велике, чого не можна уникнути.

Дерек не був тут. Він поїхав за кілька годин до того, залишивши її саму, але наказав бути обережною. Ці слова залишалися в голові, як постійне нагадування. Щось в ньому було і справді таке, що змушувало її відчувати: все, що вони робили, було не лише про них двох.

Вона тихо встала з ліжка і підійшла до вікна. Вулиця була порожня, ніхто не рухався в темряві. Але вона знала — це лише фасад. Всі ігри, у які вони грали, і всі небезпеки, які прийшли разом з Дереком, тепер були її частиною.

Раптово пролунав дзвінок на її мобільний телефон. Вона здригнулася від несподіванки, коли побачила ім’я на екрані. Це був Дерек. Вона швидко підняла трубку.

— Так? — її голос був спокійним, хоча вона відчувала, як в середині наростає тривога.

— Ти вдома? — його голос звучав занадто спокійно, навіть для нього.

— Так, — відповіла вона, намагаючись не звучати занадто запитальною. — Що сталося?

— Ти відчуваєш це? Щось не так, — він паузував, і в його голосі було більше тривоги, ніж вона коли-небудь чула. — Я тебе попереджав. Ти не одна. Тобі потрібно бути готовою.

Ці слова прозвучали у її голові як грім серед ясного неба. Що він мав на увазі?

— Я вже вийду, — сказав Дерек після короткої паузи. — Не виходь з дому. Це не просто небезпечно, це вже загроза.

І раптом, ніби підтверджуючи його слова, вона почула гучний шум з коридору. Це було настільки раптово, що серце її замерло. Вона схопила телефон і тихо пройшла по квартирі, зачинивши двері за собою. Через кілька секунд усе стало тихо.

Чи то це просто її нерви, чи справді хтось був біля дверей? Вона знову приклала вухо до дверей, але нічого не почула. Їй знову подзвонив телефон.

— Ти там? — голос Дерека був спокійнішим, хоча в ньому все ще відчувалася тривога. — Я розумію, що ти хочеш дізнатися більше, але це небезпечно. Я сказав тобі залишатися вдома, поки я не повернуся.

— Я чую щось у коридорі… — відповіла вона, її голос видавав тривогу. Вона більше не могла приховати паніку.

— Не відкривай двері! — голос Дерека затремтів. — Це може бути пастка. Залишайся тихо. Я скоро буду.

Етел відчула, як її руки стали мокрими від поту, а серце калатало, як ніколи раніше. Вона стояла біля дверей, відчуваючи, як відстань між нею та тим, хто був там, з кожною хвилиною збільшується. Вона не могла дозволити собі сумніватися, але в цей момент усе було на межі.

Ще кілька хвилин тиші. Потім — різкий стукіт. Хтось забарабанив у двері.

Етел замовкла. Вона стояла, не рухаючись, ніби намагаючись затримати подих. Це було лише питанням часу. Тепер вона точно знала, що у її світі більше не було місця для сумнівів.

Відкривши двері, вона побачила лише порожній коридор. Але чому її серце знову калатало, немов перед відчутною небезпекою?

Вона не мала часу на роздуми. Вона чула наближення автомобіля на вулиці, і саме тоді її погляд зупинився на темній постаті, що стояла під вікном. Той самий чоловік, який стояв у тіні, здавалося, спостерігав за кожним її рухом.

Це було вже не просто про Дерека і його обіцянки. Це була боротьба за її життя, за те, щоб не стати частиною цієї безжалісної гри, якою стало її існування.

Тепер вона розуміла, що кожен крок, кожна дія, може бути вирішальним. Тінь під вікном не рухалась, але Етел відчувала, як кожна її клітина запам’ятовує цю мить. Страх стиснув її груди, і хоча вона намагалася не піддаватися паніці, холодний піт пробіг по її лобі. Вона не могла дозволити собі боятись, але і не могла приховати того відчуття, що щось серйозне ось-ось станеться.

Вона знала, що не може залишатися в квартирі, в цьому замкненому просторі, який тепер здавався пасткою. Відчуття, що хтось спостерігає за нею, тільки посилювалось. Кожен звук у темряві здавався незвично гучним, кожен рух на вулиці — загрозою.

Етел обережно відійшла від дверей і підійшла до вікна. Її пальці задрижали, коли вона обережно відсунула штору, намагаючись не робити жодного зайвого руху. Тінь все ще стояла на тому самому місці, спостерігаючи за її квартирою. Вона не могла розібрати, хто це, але відчувала, що це щось більше, ніж просто випадкова людина.

Її серце билося так сильно, що вона була впевнена, що це чує навіть той, хто стоїть під вікном. Вона вирішила діяти — не мати більше часу на роздуми чи страх. Вона мала робити все, щоб залишитись у безпеці.

І тут пролунав ще один дзвінок. Вона миттєво схопила телефон, майже впустивши його від напруги.

— Етел, ти чуєш мене? — голос Дерека був чітким і майже звірячим у своїй тривозі. — Ти не повинна нічого робити! Ти не повинна виходити з дому! Це пастка, зрозуміла?

Вона не відповіла одразу. Її розум прагнув чітко зрозуміти, що відбувається, але страх і напруга не давали зібратися з думками. Вона встала біля вікна, готова діяти, але, слухаючи Дерека, раптом відчула, як спокій починає повертатися.

— Я чую тебе, — зрештою сказала вона, зібравши сили для спокійного тону. — Але він під вікном. Я бачу його.

— Не підходь до вікна, — почувся майже гарячковий шепіт з того боку трубки. — Ти не знаєш, хто це. Залишайся там, де ти є. Ти повинна залишатися в тіні, не видавай себе.

Етел відсахнулась від вікна, ховаючись за стіною, щоб залишатися непомітною. У цей момент вона відчула, як її серце сильно завмерло — здавалося, час застиг, і кожен звук у кімнаті набував надзвичайної сили. Все всередині її кричало, щоб діяти, але вона знала, що ще не можна робити кроків назад.