Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"

— Що? Ні, я… — Рома відсахнувся, очі його широко розплющились від жаху. — Я не зможу, Іване Степановичу, я ж... боягуз.

— Ти не боягуз. Ти вже довів це. А якщо ще не віриш — доведеш далі. Ти впораєшся. Саме так стають сміливими, Рома: беручи на себе відповідальність за тих, хто тобі дорогий.

Рома хотів заперечити, але слова застрягли в горлі.

— Обіцяй мені, хлопче, — Іван подивився прямо йому в очі. — Що захистиш їх.

— Я… я обіцяю, — прошепотів Рома, відчуваючи, як всередині нього щось надламалося.

Сім’я готувалася до відходу. Віра, вся в сльозах, відтягувала опираючись на доньку, намагаючись відвести її від помираючого чоловіка.

— Ні! Тато, я не піду! — кричала Ліза, вириваючись з маминих рук.

— Ти повинна, Ліза, — прохрипів Степанович. — Тобі треба жити. Заради мене.

Віра вела її геть, обидві плакали. Іван і Рома залишилися наодинці.

— Ти знаєш, що робити, — сказав Іван, дивлячись на нього з труднощами фокусуючи погляд. — Не хочу ставати одним із них. Це не для мене.

— Я... я не можу, — Рома потрясено дивився на пістолет у своїй руці. Він знову відчув той самий холод металу, що й у будинку.

— Ти повинен, — м’яко, але твердо сказав Іван. — Я вірю в тебе, Рома.
Тремтячими руками Рома націлив пістолет на голову чоловіка. Пальці з трудом лягли на курок.

— Дякую, що захищав їх, — прошепотів він.

— А тепер твоя черга, хлопче, — сказав Іван, усміхнувшись на прощання.

Глухий звук пострілу пронзав ранкову тишу.

Рома опустив пістолет. Його руки тремтіли, сльози котилися по щоках. Йому здавалося, що світ навколо зруйнувався, але всередині щось змінилося. Тепер він знав, що в нього немає вибору. Він повинен стати сильним. Заради них. За ради обіцянки.
Пройшло кілька тижнів. Група Роми трималася за межами міста, обходячи його стороною. Вони виживали, як могли: збирали ягоди та гриби в лісі, знаходили покинуті хатки, де інколи вдавалося добути щось їстівне. Але припаси вичерпувалися.
Віра стала виглядати втомленою, її очі були сповнені тривоги. Ліза, хоча й намагалася не показувати страх, виглядала крихкою та вразливою. Рома намагався бути корисним, але щоночі кошмари нагадували йому про минуле. Він відчував, що часу в них залишилося мало.

— Нам доведеться ризикнути, — сказав він одного ранку, зібравшись із силами. — У місті більше шансів знайти їжу.

— Це надто небезпечно, Рома, — заперечила Віра. — Там кусаки і... люди.

— Але в нас немає вибору, — твердо відповів він.

На околиці міста вони знайшли невеликий магазин. Розбиті вікна, іржаві решітки, запах гниття — все це кричало про небезпеку. Але все ж Рома вирішив зайти всередину.

— Я швидко, — сказав він. — Чекайте тут.

Він повільно пробирався серед перевернутих полиць, уважно слухаючи кожен звук. На підлозі валялися порожні банки, рвані пакети та покинуті речі. Раптом він почув шелест.
Обережно визирнувши з-за полиці, він помітив чоловіка. Той шукав по підлозі залишки їжі. Рома затримався. Його серце забилося швидше.

"Іди," — сказав він собі, розвернувся і тихо вибрався назовні. Але варто було йому вийти з магазину, як він побачив, що сталося.

Віру і Лізу оточили двоє чоловіків. Один з них, високий і худий, тримав Лізу, прижавши пістолет до її голови.

— Ей, хлопче! — крикнув він, посміхаючись. — Ти якраз вчасно, встиг на саме веселе!
Другий, кремезний і лисий, стискав руки Віри, з задоволенням спостерігаючи за її безнадійними спробами вирватися.

— Гарний улов, — сказав третій, виходячи з-за кута. Його погляд зупинився на Ромі. —

А ти хто? Герой, рятівник?

Рома відступив на крок, відчуваючи, як ноги підкошуються. Паніка накрила його, дихання стало частим.

— Не чіпайте їх... будь ласка, — прошепотів він, але голос тремтів.

— О, ми не чіпатимемо... поки, — ухмильнувся чоловік. — Ми тут добре повеселимося.

Раптом третій чоловік зробив крок вперед і різко вдарив Рому кулаком по обличчю. Все навколо попливло. Він впав, його свідомість затуманилася.

Йому знову снилося те саме.

Він бачив Лізу і Віру, їхні обличчя, спотворені жахом. Вони звали його, благали про допомогу.

— Рома, допоможи нам!

Але він не міг ворухнутися. Йому здавалося, що його тіло прикуто до землі.

— Ти нічого не зможеш, — звучав голос з темряви.

Крики, постріли, кров.

Ліза впала, її очі знову звернулися до нього.

— Чому ти мені не допоміг?

Рома закричав. Але його голос не міг заглушити звуки пострілів.

Рома відкрив очі. Все навколо було розмитим, свідомість плуталась у хаосі спогадів і болю. Він відчував смак крові на губах, солонуватий і металевий. Головний біль посилювався, стукав у скронях, перетворюючи реальність на розпечений кошмар.