Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"

"Він зможе захистити їх. У нього є родина, за яку він готовий померти. А я? Я просто тут гість."

Рома відганяє цю думку і переводить погляд на ніч, посилюючи пильність. Адже зараз його завдання просте: охороняти сон тих, хто довірився йому.

З першими променями сонця Роман відчув легке тепло на обличчі. Ніч у лісі пройшла на диво спокійно, якщо не враховувати тяжкі сни. Він піднявся, відчуваючи в тілі незвичну легкість — учорашня вечеря дала свої плоди.

Ліза вже була на ногах, збираючи речі. Її обличчя озаряла усмішка, легка, тепла, немов забута мелодія.

— Доброго ранку, — Рома незграбно почухав потилицю, підходячи ближче.

— Доброго, — відповіла вона з м'якою усмішкою. — Ти добре спав?

— Як міг, — Рома посміхнувся. — Хоча знову снилися ці кошмари... А ти?

Ліза трохи знизала плечима, не втрачаючи усмішки:

— Привикла. Тут усе кошмар. Але... Ми все ще живі. Це головне.

Вони говорили, поки збирали табір. Ліза розповіла, що до катастрофи була студенткою університету, навчалася на факультеті дизайну.

— Ти займалася дизайном? — здивувався Роман, уявивши, як вона малює щось красиве та яскраве в зовсім іншому, мирному часі.

— Ну так, — Ліза засміялась. — Хотіла бути графічним дизайнером, але тепер це навряд чи комусь потрібно.

Роман хотів був запитати щось ще, але різкий голос Івана перервав їхню розмову:

— Ліза, хватить балакати, допоможи матері!

Чоловік підійшов, як завжди насуплений, ніби над його головою вічно висіли чорні хмари.

Він кинув на Романа суворий погляд і забрав доньку, не чекаючи її відповіді.

Група рушила в бік лісу, залишаючи позаду зруйноване місто, де в руїнах все ще роїлись "кусаки" — так Іван називав зомбі.

— Тут безпечніше, — заявив він, коли стежка привела їх до лісових заростей. — В місті забагато цих тварюк.

Віра, що йшла попереду, раптом зупинилась і з усмішкою нахилилася до землі.

— Подивіться, скільки грибів! — вигукнула вона.

Вона з радістю почала збирати гриби в свою маленьку сумку.

— До всього цього я обожнювала ходити в ліс. Ми з подругами ходили на "тиху полювання", як ми це називали, — розповідала Віра, поки її руки спритно зривали гриби.

Ліза йшла поруч, опустивши голову.

— Я сумую за старим життям... — раптом зізналася вона. — За своїми подругами. За університетом. Навіть за дурними сварками.

— Це все в минулому, Лізко, — грубо перервав її батько. — Тепер це новий світ. І якщо ми хочемо вижити, треба навчитися жити за його правилами.

Коли сонце сховалося за деревами, Іван наказав зупинитись. Вони розбили табір у невеликій западині, де чоловік показав, як закопати вогнище в яму, щоб його світло не привертало "кусака".

— Мене цьому дід вчив, — з гордістю сказав він, кидаючи останній клубок землі на краї ями.

Вони смажили гриби, їжа була проста, але неймовірно смачна для виснажених мандрівників. Роман відчув, як щось тепле і забуте прокидається в ньому. Можливо, це була надія.

Вночі Ромі знову приснився сон. Осколки криків, слова, що били по серцю, немов молоти:

"Ти не виживеш у цьому світі."

— За що?

— Ти нічого не зможеш.

— Чому вони мене не вбили?

Звук пострілу, як завжди, обірвав усе. Роман різко прокинувся, серце гулко стукало в грудях.

Він сів, переводячи подих, і помітив Івана Степановича, що задрімав біля вогнища. Чоловік, облокотившись на свою рушницю, виглядав зовсім спокійно, ніби нічого не могло його потривожити.

Рома знову кинув погляд на Лізу. Вона спала, згорнувшись на боці, і навіть уві сні її обличчя виглядало безтурботним.

"Як вона може так спати в цьому світі?" — подумав Роман.

Але раптом нічна тиша розірвалася тріском.

Рома помітив рух: з темряви повільно вийшов зомбі. Він пересувався незграбно, як лялька на зношених нитках, але його погляд був спрямований прямо на Лізу.

— Ліза! — Рома вскочив, але не встиг її розбудити. Зомбі впав прямо на неї.

Без роздумів він кинувся до дівчини, схопивши палицю, що валялася поруч. Відчайдушно він вдарив по голові потворі, почувся тріск, і тіло зомбі обм'якло.

Ліза вскрикнула і відкрила очі.

В цей момент Іван Степанович підскочив, схопив рушницю, але вже було пізно. Він оглянув

Рому і Лізу, а потім важко зітхнув.

— Ну що, парубче, не такий ти й безнадійний, — сказав він з легкою усмішкою.

Рома все ще важко дихав, відчуваючи, як тремтіння пробігає по всьому тілу.

— Це… це було ніби не я, — чесно зізнався він.

Іван уважно подивився на нього, наче намагаючись щось розгледіти.