Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"

— А тепер? — перебив чоловік, насупившись.

Хлопець опустив очі, не в змозі витримати цей погляд.

— Їх більше немає, — тихо відповів він. — Бандити. Вони напали на нас, перебили всіх.

Чоловік нахилив голову набік, усе ще спостерігаючи за ним із підозрою.

— А тебе чому не зачепили?

Це питання вдарило, ніби молотком. Хлопець завмер, його дихання стало нерівним. Він подивився на чоловіка, у його очах спалахнув жах, ніби цей момент повертав його до чогось, що він відчайдушно хотів забути.

— Досить! — пролунав голос дівчини.

Вона підійшла ближче, в її погляді читався докір.

— Ти ж бачиш, йому важко, тату, — сказала вона.

Чоловік подивився на неї, і суворий вираз обличчя трохи пом'якшав. Він зітхнув і кивнув.

— Добре, — сказав він, відводячи погляд. — Питати не буду. Але пам'ятай, хлопець, тут кожен щось приховує. Головне, щоб це "щось" не зашкодило іншим.

Хлопець ледве помітно кивнув.

Чоловік перевів розмову на себе, наче відчув, що напругу треба зняти.

— Я раніше був військовим, — почав він. — Служив у ВДВ. Потім, коли все пішло до біса, намагався разом із родиною вибратися з міста. Спочатку ми думали, що зможемо переждати це десь у безпеці. Але… — Він помовчав. — Ніхто не зміг.

Жінка, його дружина, м'яко доторкнулася до його руки, і він продовжив:

— Оце моя родина. Ось вона, — він кивнув на дівчину. — Моя донька. Її звати Ліза.

— А я Віра Іванівна, для тебе можна тітка Віра, а цього незадоволеного звуть Ваня, — додала жінка, трохи усміхнувшись.

— Для тебе Іван Степанович, ну а ти хто? — запитав чоловік, знову поглянувши на хлопця.

— Рома, — відповів він. — Просто Рома.

На цьому розмова завершилася. Поступово табір занурився в тишу, порушувану лише тріском вогнища. Жінка і дівчина лягли спати, влаштувавшись на грубих постелях.
Чоловік залишився сидіти біля вогню, тримаючи биту під рукою. Його погляд ковзав по темряві, обшукуючи тіні.

Рома лежав неподалік, не в змозі заснути. Йому здавалося, що чоловік все ще дивиться на нього, навіть коли той сидів спиною. Ледь чутний голос дівчини лунав у нього в голові:

"Ти ж бачиш, йому важко, тату…"

Його таємниці залишалися з ним, але як довго вони будуть у безпеці, він не знав.
Рому знову поглинув сон, як важка пелена, але замість спокою він приніс лише хаос і біль. Він стояв на колінах, безсило опустивши руки, а перед ним у загрозливих позах замерли його мучителі. Постріл оглушив його, відбившись у чертогах свідомості. Він бачив, як голова його друга розлітається кров'яними бризками. Все навколо сповільнилося, як у поганому сні: уламки черепа, спалах від дульного вогню, безумний сміх чоловіка з зброєю в руках.

Другий постріл. Ще одне життя йде в небуття.

Роман кричить, його голос розриває повітря, але в цьому крику чутно не лише горе, але й прохання:

— Убий мене! Чому ви не вбили мене?!

Ця фраза виривається з нього знову і знову, як заклинання, як нескінченне коло. Вона звучить в вухах, лунає в серці, розриває душу.

— Чому вони не вбили мене?

Р різкий поштовх вириває його з кошмару. Рома різко сідає, серце колотиться, а горло стискається важким диханням.

— Тихо, — лунає знайомий, грубуватий голос.

Іван Степанович стояв перед ним, силует якого на фоні вогнища здавався ще більш вражаючим. Він дивився на Рому зверху вниз, насупивши брови.

— Твоя черга чергувати, — коротко кинув він, піднімаючи биту. — Вставай.

Рома встав, важко ковтнувши, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Іван хлопнув його по плечу — несподівано м'яко для такого суворого чоловіка. Після чого чоловік пішов до своєї родини, залишивши Рому одного біля вогнища.

Хлопець сідає, взявши в руки зброю — старий, потріпаний дробовик. Його погляд блукає в темряві, поки не зупиняється на обличчі Лізи.

Вона спить, згорнувшись на своїй підстилці, немов маленьке кошеня, уткнувшись щокою в лікоть. Місяць освітлює її обличчя, роблячи шкіру майже сяючою. Вона виглядає так спокійно, що Роман відчуває, як всередині нього зароджується щось тепле.
Він розглядає її, намагаючись не видати жодного звуку. Тонкі риси обличчя, м'який вигин губ, легкий рух вій, ніби вона щось бачить у сні. В ній було щось таке, чого він давно не бачив у цьому світі: ніжність, життя, надія.

І ось ця надія перетворюється на страх.

"Чи зможу я її захистити?" — думка пронизала його розум, змушуючи пальці міцніше стиснути зброю.

Він згадує зомбі, які ледь не вбили його, зловісні тіні, що риються вночі, і свій безсилий крик із сну. Йому здавалося, що він все ще той безпомічний хлопець, нездатний врятувати навіть себе, не кажучи вже про інших.

Але потім він згадує Івана Степановича. Його силу, його впевненість. Цей чоловік був як скеля, незламна і непохитна.