Читати книгу - "Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК"

- А морозива ще дасте?

З допомогою чарівної палички, Бобик проковтнув ще чотири пачки шоколадного, три пломбіра і два фруктових. І після гучної відрижки, морозиво вже полізло назовні, сказав:

- Добре, я вам допоможу. Хоч це і небезпечно.

- Та давай уже! Швидше! - підганяли діти Бобу. - Розповідай. Як його знайти.

- Які швидкі. Слухайте, тільки глядіть не перебивайте, - попередив Боба дітей. - А то ще забуду. Значить так, ходить з початку віків по українській землі мудрий чоловік Веремій. Чули про такого надіюсь? - строго подивився на дітей пес.

- Чув про нього казку, - відповів Артем. - Тато розповідав, що від селища до селища ходив мудрець Веремій, допомагав людям.

- Казку чув, - перекривив хлопчика Боба. - Тато розповідав. Та ти тільки що з ним розмовляв.

В Артема очі на лоба полізли від здивування:

- Чародій-це мудрий Веремій?

- Та який він чародій, так розумна людина от і все, - пхикнув Боба. - А ось його кіт, ото штучка. То сам диявол, а не кіт. Я тільки подумаю про нього, і вже лапи трясуться, живіт зводить і пісяти хочеться. От той кіт, то ще той чародій. Кажуть перед тим, як почав мандрувати з Веремієм, працював у першому мандрівному циркові, що з'явився на цій землі. Виступав у парі з чаклуном. От від того чаклуна і нахапався різних магічних штучок. Думаю, він знає.

- То веди нас! - віддав наказ Артем.

- Не боїтеся? - перепитав у дітей Боба.

- Веди!

- А морозива ще можна?

- Веди! - закричали діти. - Потім.

БАЮН

- Веди нас спочатку до кота, - благав Артем. - Морозиво потім.

- Ну що ж, тоді пішли, - невдоволено сказав песик.

Шкутильгаючи, виляючи хвостом, Боба побіг в бік хвірточки. Височенне каштанове дерево з важкими від запашного цвіту гілками, немов стояло на варті, захищаючи їхній двір, їхній світ від непроханих гостей. Його вузлувате коріння звивалось і оберталось по стовбуру як стародавні змії, створюючи малюнок загадкового лабіринту. А сам каштан немов був входом до цього лабіринту.

Діти пішли слідом. Від пісочниці до каштана було метрів десять, не більше. Боба раптом зупинився і повернув голову до Артема:

- А ти можеш зробити, щоб у мене не боліла лапа? - попросив песик.

- Ой, вибач! - стукнув себе по лобі хлопчик. - Як я сам не здогадався. Вамба-Карамба!

Бобу знову підкинуло в повітря, електричний розряд підняв його шерсть. Цього разу Боба оговтався швидше, пробіг кілька кругів навколо дітей і більше не шкутильгав.

- Дякую! - заволав він. - Це чудово. Лапка немов нова. Але тепер приготуйтесь, - песик посерйознішав. - Візьміться за руки і закрийте очі.

- Я боюся, - проскиглила Віка.

- Можеш залишитися, - сказав Артем, зробивши крок убік. - Я піду сам. Точніше ми вдвох, - хлопчик злякано подивився на Бобу.

- Ага, - Віка підійшла до Артема і міцно схопила його за руку. - І всі пригоди дістануться тобі.

- Та не бійтесь, - засміявся Боба, показавши свої гострі ікла. - Закрийте очі і пішли.

Песик побіг у відчинену хвірточку. Діти міцно зажмурились і зробили крок слідом. Навіть через закриті очі вони побачили яскравий спалах. Перелякані діти застигли, боячись зробити ще один крок.

- Чого ви там завмерли, як мумії, - обізвався Бобик. - Прийшли. Давайте морозиво.

Діти відкрили очі і були вражені. Це ще м'яко сказано — вони були налякані. Діти і песик стояли на невеликому острові. Їх будинок на вулиці Горького зник, як і сама вулиця, їх пісочниця, їхнє місто, каштан у дворі — все пропало. Натомість перед ними розкинувся острів.

Маленький, майже ідеально круглий шматочок землі, що виринає з безмежної синьої гладі океану. Цей острів – ніби зелений оазис посеред водного безкраю. Він настільки малий, що стоячи в його центрі, оком можна охопити весь його контур, від берега до берега. В самому центрі острова росла старезна липа, вкрита білим цвітом, височіючи над усім островом.

- Так ось воно яке, море! - прошепотів вражений Артем.

- А я була на морі, - похвалилася Віка. - Але це красивіше за Чорне море.

- Взагалі-то це океан, - обізвався Боба.

- Як у казці, краса, - Артем був у захваті.

- Де морозиво? - нагадав Боба.

- А де наш будинок? - насупилася Віка.

- Там десь, - пес недбало махнув лапою в бік океану.

Діти повернулися, але нічого, крім води, не побачили.

-Ти знаєш, як повернутися? - занепокоївся Артем.

- Я?! - здивувався Боба. - Ні, я не знаю.

- Що?! - закричали діти одночасно.

- Та не панікуйте ви. Заспокойтесь, - спокійно сказав Боба. - Он він знає, - і песик вказав на старезну липу. - Він усе знає. І пісні, і казки...

- Хто?! - діти подивилися на липу.

Липа була вкрита хмарою білих і рожевих квітів, з її гілок звисав золотий ланцюг. Він був товстим і міцним, і його блиск привернув увагу дітей. З ланцюга повільно спускався великий кіт. Він був рудий, товстий, з великими жовтими очима і пухнастим хвостом. Кіт рухався обережно, його лапи м'яко ступали по ланцюгу. Коли до землі залишалось зовсім трішки, він сплигнув. Було дивно бачити такого товстого кота, який так граційно і легко зістрибнув з такої висоти. Кіт-велетень змахнув своїм пухнастим рудим хвостом, і його жовті очі уп'ялися спопеляючим поглядом у Бобика. Пес притис вуха до голови і відвів погляд.

- Давно тебе не бачив, Каштановичу, - промуркотів кіт, блимаючи своїми страшними очима. - Мабуть, уже років сто, чи не так?