Читати книгу - "Не хотіла Ліза заміж, Янина Кап (Зоя Маг)"

Того вечора, Ліза таки забігла до матері, щоб віддати позичені днями судочки, але тітки Олени вже не застала. Мати була чимось засмучена, але як дівчина не допитувалась, Галина не зізналась в причині її смутку.

— Знов за татом сумуєш? — запитала Ліза, коли мама налила їй ароматного травʼяного чаю і поставила порцелянову чашку на вишиту скатертину.

— Та ні, доню… що лити сльзи за тим, що вже не повернеш…— тихо відказала. — за тим, я вже не сумую..

Ліза зітхнула, зробила маленький ковток ароматного напою. Їй було сумно від того, що мати засмучена, та вдіяти нічого не могла.

— Я б хотіла, щоб ти якось налагодила своє особисте життя… — змучено проговорила жінка і присіла поряд на мʼякий табурет. 
— Мене все влаштовує, ма..

— Таж з чоловіком було б надійніше, спокійніше… — наполягала Галя.

— За що спокійніше? — обурилась дівчина. — дуже було тобі спокійніше? Чи бабусі? Чи може я була геть спокійна, коли таки … — вона заткнулася, махнула рукою. Відвернулась до вікна і піднесла чашку до губ. — ай.. навіть згадувати не хочу. 
— Доню — не вгамовувалаь жінка .— час такий буремний…

— Час однаковий. Трохи обставини міняються — відчеканила Ліза й піднялася з-за столу, розправляючись невидимі складки на спідниці простоі бавовняної сукні темно-зеленого кольору. — Піду, Ма. Мишко чекає…

— Угу.. — мугикнула жінка. — як малий?

— Росте. — просто відказала Ліза і тепло посміхнулась. — бешкетує. Уявив себе дуже дорослим.. 

— та вже ж…— зітхнула Олена, пригадуючи Лізу і цьому віці. 

— а Только?

— А що Только? — нерозуміюче глипнула на мати. — Только не росте. Там вже нема куди. Якби тільки розуму побільше… — Пройшла у невеличкий передпокій і почала взувати коричневі босоніжки на маленьких підборах.

— Ходить до тебе ще?

— Коли як, Ма.. у мене геть немає на це часу…. — відмахнулась, цмокнула мати в щоку і побігла додому.

На вулиці вже сутеніло, місто поринало в свою особливу атмосферу легкості й невимушеності. Молодь виринала на вулицю гуртуючись купками  на парапетах набережної та лавках центральноі вулиці. Ресторани та кафе відкривали літні майданчики та наповнювали простір ароматами шашлику та кальянів. 
Отак, долаючи гомінкий натовп, Ліза доволі швидко дісталась до девʼятиповерхового будинку, в якому орендувала невеличку двокімнатну квартиру з усим необхідним. Сьогодні була її нічна зміна в одному закритому столичному закладі, якому навіть комендантська година не ставала на заваді. Та завдяки цій роботі, Ліза мала змогу сплачувати рахунки і забезпечувати дитину. 
Дитина. Син. 
Колись, Ліза таки трошки закохалась. Ну як «закохалась»… То була дуже гучна назва для тих двох, які вирішили закріпити свої стосунки і створити таку жадану для суспільства ланку. 

Степан був старшим. Дванадцять років різниці давались в знаки. Чому Ліза погодилась на ці стосунки й досі для неї загадка. Та не змогла встояти перед чоловіком, що був глибоко нещасним та дивився на неї, як на божество. Він був вдівцем і батьком-одинаком, що найбільше бентежило дівчину. Та й хлопчик був не немовлям, а цілком собі дорослою дитиною здатною подбати про себе в побутовому плані, точно. Єлизавета з Мишком не одразу знайшли спільну мову. Складно дитині було прийняти «нову маму», коли сліди справжньої, ще не вигоріли і спогади про найріднішу людину були надто яскравими і болісними. Та молода дівчина доклала невимовних зусиль і все ж завоювала довіру хлопчиська, а згодом і щиру любов дитини. 
Біда прийшла звідки не чекали. Зі Сходу. Степан довго вагався, Ліза  вмовляла не робити помилок та не змогла втримати патріота. Чоловік пішов на війну. 
Довго ходив. Більше двох років. Іноді навіть гроші відправляв. Ліза чекала. Сподівалась на повернення. Не змикала очей, коли дізнавалась, що Степан йшов на позиції. Хвилювалась та надсилала, все , що попросить за будь-якої нагоди. Аж раптом, одного ранку їй прийшла смс-ка з незнайомого номера. Це було дивно, бо всі вже давно користувались різноманітними месенджерами. Номер був український, та як водилося того часу, рядки були написані російською. 
«Дорогая моя Лизонька. Война меняет людей и для себя я многое понял. Понял, что зря держал тебя. Ти молодая, красивая девушка и обязательно найдеш себе верного спутника жизни. Прошу простить меня и отпустить. Я нашел здесь свое счастье. Я полюбил женщину и хочу с ней создать семью, которую уберегу от всего на свете. Об одном прошу тебя, девочка: присмотри за Мишей. После окончания учебного года, отправь его к моим родителям в Черниговскую область. Сама же, не держи зла. Ты навсегда останешся в моем сердце. Степан.»

»Мабуть карма» — подумалось тоді Єлизаветі. І власне це все, на що вистачило іі розхитаної нервової системи. Так, власне, вони й залишилися з Мишком самі. Вона — молода дівчина і він — хлопчик-підліток, покинутий батьком на чужу, по факту, людину. 
Батьки Степана виявились добрими і дуже сердешними людьми, та на жаль їх вік грав не в їх користь. Та й Михайлик не палав бажанням лишатися зі старими в  забитому селі без школи, інтернету та інших благ цивілізації. Тому рішення прийшло саме собою, хоча, насправді його й не було. А так, як батько офіційно не відмовлявся від дитини і продовжував рідкісне спілкування з сином, всі бюрократичні моменти були залагоджені швидко й безболісно. 
Сумувати було ніколи. Її життя вмить перевернулось з ніг на голову, ще й зверху прибило, щоб життя медом не здавалось. Довелося влаштуватися на ще одну роботу, аби якось все одній витягти. Хлопець ріс, у нього зʼявлялись захоплення, бажання. Проте Мишко не був вередливим підлітком і цілком усвідомлював всю складність ситуаці, тому названу маму не напружував своїми примхами. Допомагав, як міг і намагався не засмучувати рідну людину.
І от,  Мишкові цього року виповнилося вісімнадцять. Він на голову вищий своєї названої молодої мами і втричі ширший за неї в плечах. І повнолітній. 
Вона кликала його синулькою, а він ніжно називав її мама-Ліза. А що, не так вже й страшно бути матірʼю дорослого сина. Що-що, а скривдити не дасть, враховуючи захоплення хлопця греко-римською боротьбою та численні нагороди з цієї дисципліни. Сюди, до речі і йшла левова частка заробітків Лізи. Та коли змагання почали приносити дохід, а хлопець влаштувався на свою першу роботу, то й взагалі стало доволі комфортно жити. Хоча, оцю саму роботу, Ліза по-материнськи і не схвалювала. 
Ох вже цей мамський інстинкт.