Читати книгу - "Секрет, Михайло Небрицький"

Зупинившись біля височенного цегляного паркану, Михайлова взялась роздивлятись червону металеву браму з художньою ковкою у вигляді візерунків троянд, фіалок та інших квітів. Над хвірткою гойдались два ліхтаря, яскраво освітлюючи ділянку вулиці. Цього вечора здійнявся вітер.

-Непогано живуть ці бізнесмени. Та й район доволі пристойний, – Лісовий з цікавістю розглядав двоповерхові садиби, вибудовані вздовж вулиці.

Натиснувши кнопку домофона, Кіра майже одразу почула чоловічий голос з хрипкого динаміка:

-Хто там?

-Ви – пан Остапенко?

-Так, – відповів чоловік на тому кінці після двох секунд мовчання.

-Це капітан Михайлова. Я слідча Шевченківського РУВС. Ми можемо з вами поспілкуватись?

Клацання, що пролунало з динаміка, свідчило про закінчення розмови, після цього двоє поліцейських залишились чекати біля воріт. За хвилину почувся звук відчинення дверей, а ще за мить чиїсь важкі кроки наблизились до хвіртки. Перед співробітниками внутрішніх справ постав височенний, зростом під два метри, чоловік з широкими плечима та чорною густою бородою, одягнений в оксамитовий халат і взутий в черевики з розв’язаними шнурками.

-Що вам потрібно? – не дуже привітно почав він розмову.

-Скажіть, ми можемо зайти всередину? – поцікавилась капітан.

-Навіщо? – не знижуючи напруги в діалозі, "гаркнув" господар дому.

-Ми хотіли б поспілкуватись щодо вашого компаньйона Володимира Вербицького, – не розгубившись перейшов до справи Лісовий. – Гадаю, вам вже відомо, що з ним трапилось?

-Відомо. Мені немає про що вам розповісти з цього приводу, – різко та стисло відповів Євген Євгенович.

-Озирнувшись один на одного, колеги зрозуміли, що мають справу із зовсім не поступливим паном, тому ходити навколо немає сенсу.

-Нам повідомили, що у вас з ним був наявний конфлікт. Це правда?

-Я вкотре повторюю, мені немає про що вам розповісти. На все добре! – чоловік спробував зачинити хвіртку, але рука Михайла встигла її зупинити.

Роздратований, спрямований на поліцейського, погляд бізнесмена палав. Схоже, ніби в їх фірмі всі володіють вбивчим поглядом. Очі секретарки холодні, мов суха крига, та здатні пронизити холодом людську плоть, а зіниці пана Остапенка, навпаки, слугують тунелями до пекла, звідки час від часу вириваються язики полум'я.

-Послухайте, Євгене Євгеновичу, якщо ви не бажаєте запросити нас до себе, в такому випадку ми вимушені запросити вас до нас, щоб поставити кілька запитань.

Послабивши натиск та випнувши вперед груди, співрозмовник снобливо обвів поглядом слідчих, зобразивши на обличчі щось схоже на надмінну посмішку.

-Ви мене заарештовуєте? – грубо й зловтішно запитав він.

-Поки що тільки запрошуємо для надання свідчень, – спокійно та ввічливо відповів Михайло.

-Якщо так, то я відмовляю вам на ваше запрошення. Всього найкращого! – цього разу він не поспішав зачиняти хвіртку перед носом поліцейських, а, навпаки, наполегливо чекав, щоб ті пішли.

-Послухайте, у разі, якщо ви продовжите спілкуватись з нами в такому тоні, тоді наше запрошення невдовзі може перетворитись на арешт, – в розмову втрутилась Кіра.

-І на якій підставі? – зловтішно поцікавився Остапенко.

-На тій підставі, що вашого компаньйона цього ранку знайшли вбитим у власній квартирі, і тепер володіння компанією переходить до ваших рук. До того ж, ряд свідків стверджують, що у вас з ним останнім часом нерідко виникали конфлікти. Тому, ваша теперішня відмова співпрацювати зі слідством має, як мінімум, підозрілий вигляд.

 Після кількох секунд задумливого мовчання, чоловік все ж відповів:

-Я нікуди з вами не поїду! Вчиняйте, як вважаєте за потрібне.

Цієї миті навіть досвідчені слідчі ледь не втратили дар мови.

-Дивіться, ми можемо влаштувати вам затримання. Все як книжка пише: викликати екіпаж, з мигалками, щоб привернути увагу ваших сусідів. Можемо навіть залучити спецпризначенців. Бажаєте?

-Ви мені зараз погрожуєте? – люто огризнувся підозрюваний.

-Ні, що ви? Боже збав. Все суто в межах закону, – поквапився наполегливо заспокоїти його Лісовий.

Міркуючи кілька секунд, Євген опустив погляд на бруківку, якою вимощений двір.

-Бажаєте заарештувати – арештовуйте! Добровільно я з вами нікуди не поїду, – урвавши фразу, Остапенко все ж зміг зачинити перед ними хвіртку та покрокував до будинку.

Не в змозі перешкодити чоловікові, помічник слідчої здивовано глянув на наставницю, розуміючи, що наразі вони зайшли в глухий кут, і тому треба щось робити.

-І що тепер? – поцікавився старший лейтенант.

Кіра задумливо оцінила поглядом висоту паркана, після цього зосередила увагу на ліхтарі, який гойдався над брамою, і, нарешті, вимовила:

-А що тепер? Арештовуємо!

-Як арештовуємо? – Лісовий ледь не впав на місці.

-Як-як? Як злочинця! З усіма «почестями»: з сиреною, з підкріпленням. Щоб всі бачили, що трапляється, якщо поліцію не сприймати серйозно.

Капітаном оволоділа жага справедливості. Незважаючи на те, що «вищий шар суспільства» має своє викривлене уявлення про правоохоронну систему, де для них відкрито трохи більше дверей, ніж для інших громадян, такий соціально небезпечний злочин як вбивство стирає всі межі між соціальними класами. Адже залишення поліцейськими на волі вбивці, незалежно від того, яким статусом він володіє, здатне призвести до наражання на небезпеку суспільства, в тому числі їх рідних та близьких. Людина, яка перетнула межу людських понять, неодмінно повинна понести покарання. Яка саме санкція буде до нього застосована – це вже вирішує держава в особі суддів.

Зрештою, оперативники, що через три години прибули до місця з сиреною, наробили в районі багато галасу, вибивши двері та витягнувши підозрюваного в кайданках на вулицю. На гучний гомін збіглось багато занепокоєних сусідів, які, спостерігаючи осторонь, постійно про щось перешіптувались, боячись підійти до будинку. Деякі з них знімали те, що відбувається, на телефони, одразу ж публікуючи дописи в соціальних мережах з різноманітними тегами: #поліцейськеСвавілля; #ментисволоти; #АСАВ та інше. Звісно, в Остапенка знайшлось багато захисників, які кричали на поліцейських, вимагаючи відпустити «поважну людину», погрожуючи проблемами та хизуючись зв’язками в найвищих кабінетах прокуратури. Звісна річ, в цьому районі мешкали люди далеко не бідні, тому в близькому знайомстві кожного з місцевих мешканців з тим чи іншим чиновником не було нічого дивного. Тим паче, що багато хто з впливових держслужбовців самі мали «скромні хатинки» на цій вулиці. Але перешкоджати арешту ніхто не наважувався. Всі лише спостерігали, фіксуючи те, що відбувається, на камери смартфонів. Дивувало те, що власне Остапенко під час арешту не промовив ані слова: ні погроз, ні обурення, ні обіцянок так просто цього їм не подарувати. До того ж, він ніби був готовий до цієї процедури – халат змінив на джинси й жакет, а шнурки на черевиках тепер були щільно зав'язані.