Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Чотири роки тому 

Клята мелодія будильника увірвалася в мої сни. Не розплющуючи очей, простягнула руку до тумби та провела пальцем по екрані смартфона.  

Тиждень тому, коли мені виповнилось вісімнадцять, моя люба матуся повідомила, що я вже занадто доросла, щоб сидіти в неї на шиї, й мушу для початку знайти роботу, а потім квартиру, аби не мозолити їй очей і дати нормально пожити, доки вона ще в розквіті сил, а її розкішне обличчя не перетворилось у курагу. Утім, учора ввечері її настрій раптово змінився. Мама ні на мить від мене не відходила, приготувала мій улюблений вишневий пиріг, пізніше ми слухали музику, розповідали одна одній свіжі плітки, а перед сном вона поцілувала мене в чоло та повідомила, що завтра все зміниться на краще.  

Й ось завтра настало...  

Вигнулася кішечкою у ліжку та нарешті розтулила повіки, що злипнулися від туші, яку я звечора не змила. Затримала подих, коли мій розфокусований погляд зупинився на тонесеньких чорних лапках, що сіпалися в повітрі. Просто перед моїм носом застигло огидне тільце павука, а його дивні багряні очі, схожі на блискучі бісеринки, втупились у мої.  

Моє серденько пропустило удар. 

Повільно, не видавши ні звуку — хоча дикий вереск жаху так і готувався вирватись із моїх губ — я підвела долоні й, коли довбаний павучара опинився між ними, різко їх зімкнула на його тілі. 

Поморщилась. Уже уявила, як його нутрощі стікають по моїх руках, однак розімкнувши долоні, не виявила нічого... абсолютно нічого. 

Двері в кімнату відчинились, на порозі з’явилася мама, оголивши білосніжні зубки. Відчуття, ніби вона відучора не припиняла всміхатись. 

— Прокидайся, доню, сніданок на столі. І до речі, — в її очах з’явився гарячковий блиск, — сьогодні у нас важливий гість, тому одягни ту червону сукню, що Артур подарував тобі на день народження.  

— Що за гість і коли він прийде? — Скинула зі свого тіла тепленьку ковдру — попри літо, я могла заснути лише під її вагою, відчуваючи нестерпну спеку, що мене заспокоювала, — та опустила ноги на підлогу, поворухнувши занімілими пальцями.  

— Зараз, — мамина усмішка стала ширшою, від чого навколо її темних очей зібралися дрібні зморшки, що анітрохи не псували її краси. — Він уже тут, доню. Не барися, ми чекаємо тебе внизу. 

Мене пересмикнуло, коли вона знову повторила це слово... «доню». Моя мати ніколи мене так раніше не називала. Озлоблене стерво, товста невдаха, яку ніхто не покохає, лінива та невдячна дівка — ось її улюблені вислови щодо мене. Або ж мені почулося, або ж мою матінку підмінили.  

Мама ще якусь мить стовбичила в одвірку, зиркаючи на мене поглядом, від якого по тілу пройшовся морозець, опісля розвернулася та вийшла в коридор, не зачинивши дверей. 

Тільки прокинулась, а вже такий екшн.

Я швидко прийняла душ, одягнулася й, не висушивши волосся, спустилася на перший поверх. Бажала якнайшвидше поглянути на таємничого гостя. Сподіваюся, це не людина-турист, що заблукала в нашому маленькому містечку, і мама вирішила запекти її на обід. Ми ще від минулого випадку духовку не відмили. 

Увійшла на кухню та задоволено всміхнулася. Брат теж був тут. Він сидів за столом до мене спиною і неспішно помішував запашний ягідний чай, постукуючи ложечкою по стінках керамічної чашки.  

Артур три роки тому переїхав у столицю і лише зрідка навідувався до рідного дому. Зазвичай робив це на шабаш і мої дні народження. Щоразу, як навіжена, я гналася на автостанцію, вишукуючи очима його автобус. А коли знаходила чорне волосся серед натовпу, що завжди стирчало в різні сторони, та бліде насуплене обличчя, на якому миттю з’являлася лагідна усмішка, як тільки Артур мене помічав, неслася йому назустріч і застрибувала на нього мов вередливе дитя. Згодом морщила носик, дізнавшись, що він не захопив мені смаколиків, однак, зважаючи на його радісну мордочку, не могла довго на нього сердитись. 

Брат обіцяв, що як тільки-но мені виповниться вісімнадцять, забере мене із собою до Києва. Може, саме тому він зараз тут? 

Не стримуючи сміху, кинулася йому на шию, ледве не перевернувши його чашку. 

— Орисю, сядь, — тихо промовив Артур, не відповідаючи на мої обійми. Я відсторонилася й запитально вигнула брову. Він мляво відсунув від себе чашку, схрестивши руки на грудях. Ще змалку ми могли зчитувати емоції одне одного, і зараз, дивлячись на його напружені м’язи, вену, що пульсувала на шиї, та покусану нижню губу, я майже фізично відчула напругу й віддалений страх брата. 

Він кинув на мене схвильований погляд. 

— Вона мене покликала. Сказала, що тебе хтось прокляв, — знову заговорив Артур. — Але переступивши через поріг... — він замовкнув, почувши човгання нашої мами.  

— Нарешті, вся сім’я разом, — засміялася вона та пройшлася долонею по його волоссю. Артур сіпнув головою, його обличчя скривилося.  

— Ти зробила велику помилку, — процідив він. — Воно не дасть тобі нічого.  

З вітальні до нас наблизилися приглушені кроки. Натягнута усмішка матері на мить сповзла з обличчя, коли вона повернула голову на звук. Артур завмер, а мене наче на електричний стілець всадили.  

— Не рухайся, — прошепотів брат і мляво стиснув мою долоню під столом. — І найголовніше, не використовуй проти нього своєї сили. Ти його не здолаєш. 

На очі наверталися сльози, спостерігаючи за тим, як кремезна статура страхітливої істоти протискалась у дверний отвір. М’язистий оголений торс цієї потвори із сіро-блакитною шкірою перетинали шрами та напнуті червоні жили. Його смолянисті очі, всередині яких палав крихітний вогник, зіткнулися з моїми. Чудовисько смикнуло видовженим загостреним вухом, і закладене за нього пасмо чорного волосся обпало на його чоло, яке теж було вкрите рубцями, що лякали до колючок по шкірі. 

Це демон. Демон! Як моя клята матуся, якій раніше не вдавалося навіть приворотного зілля зварити, змогла викликати демона?!