Читати книгу - "Суперечлива угода, Марса Чаунік"

– Не передумала? – знущається Андрій, зустрічаючи мене в домовленому місці за межами нашого котеджного містечка.

– Не сподівайся, босе, – грайливо окидаю його збитошним поглядом і вручаю йому валізу, яку він відразу прилаштовує в багажнику авто. А вже за мить ввічливо відчиняє переді мною пасажирські двері свого джипа. Сам всідається у водійське крісло.

– Готова? – вчергове перепитує, наче не довіряє своїм очам.

– Звісно! – ствердно кидаю, і він рушає. Дорогою мовчимо, звикаючи до товариства один одного. Ми ще так мало знайомі, але вже вплуталися в таку авантюрну пригоду. Сподіваюся, що не пошкодуємо. Зрештою, відмовитися можна будь-коли. А поки просто кайфуємо в передчутті…  

Здається, фортуна цього разу таки на моєму боці – татові терміново довелося відправитись у відрядження на кілька днів, а мама ще до кінця тижня відпочиватиме в санаторії. Та я все ж перестрахувалася, бо в нашому котеджному містечку камери на кожному кроці. А як я поясню, що мене забирає сам Андрій Князевич. За логікою мав би прислати службове авто. Охорона ж звітує татові. І з тими хлопцями ох, як складно домовитись. 

Батькові я написала, що цей тиждень працюватиму помічницею в самого кавового короля. Довелось схитрувати. Переконала тата, що з нашого котеджного містечка добиратися до роботи далеко. І він простодушно дав мені дозвіл на цей тиждень поселитись в готелі, за умови, що жодних скандалів не буде. Довелося пообіцяти та справді винайняти номер. Тепер головне, аби ніхто не рознюхав всю правду. Маю намір повеселитись в тому реаліті-шоу, на яке так авантюрно погодилася. 

Чорний джип несеться швидкісною трасою на виїзд з міста в протилежний кінець від мого котеджного містечка. За кермом мій тимчасовий роботодавець час від часу кидає на мене зацікавлені погляди. А я мовчки сиджу поруч, спостерігаючи, як змінюється картинка за вікном, і думаю про веселу, сподіваюсь, пригоду в товаристві Андрія Князевича. Такого екстремального перевтілення я ще собі не влаштовувала. 

Нарешті ми прибули. Андрій галантно подає мені руку. Виходжу з машини. Кавовий король дістає мою валізу з багажника, і ми направляємось до будинку. Навіть мене вражає – великий, красивий. Я тут ніколи не була та й картинку в інтернеті не глянула, але зовсім не сумнівалася, що він мене підкорить. Зрештою, мій новоспечений роботодавець поселяє мене в кімнаті, сусідній з його спальнею, як виявилось, і чемно питає:

– Ну, як тобі?

– Враховуючи, що вона з балконом, підходить, – знущаюся, бо кімната й справді шикарна.

– Чудово! Тоді можеш помалу входити в курс справ і приступати до своїх безпосередніх обов'язків, – задоволено розбризкується сарказмом. Забава ще не почалася, а він вже кайфує, глузливо насолоджуючись. Ну що ж, тримайся, босе. Пограємось… 

– Як накажете, мій пане, – складаю руки у покірному жесті, розшаркуючись в поштивому реверансі. Андрій же ж грайливо примружує очі, спрямувавши на мене допитливий погляд з-під лоба й кумедно чухає носа. Розумію, вивчає. Полегшую його непросте завдання логічним питанням. – То яке моє перше завдання?

– Хм, хочеш завдання? Звичайно! – чи вибирає, як мене приголомшити, чи ще не придумав. – Пройдімо в мою спальню.

– Жартуєш? – вдавано обурююся. –  З якого переляку? 

– А що тебе дивує? Там моя гардеробна. Логічно ж? – здивовано витріщається.

– Припустимо. І що далі? – включаю блондинку.

– Мені на ранок потрібна свіжо випрасувана сорочка. Ось і все, –  не можу зрозуміти з його тону чи він щойно це вигадав, чи та думка жила в його голові від самого початку. Зрештою, я сама погодилася на роль його хатньої робітниці, тому підкоряюсь. Слідкувати за його гардеробом віднині входить в мої безпосередні обов'язки. Він абсолютно правий.

– Добре проводь, – рішуче кажу й роблю кілька кроків в бік дверей та невпевнено зупиняюся, пригадавши, що хоч він і показав двері своєї спальні, але нехай проведе, як належить. І Андрій чемно проводить та показує мені свою гардеробну. Очманіти! Скільки тут свіженьких, акуратно розвішаних, випрасуваних до лоску сорочок томляться в очікуванні своєї черги. Андрій  дістає одну, першу ліпшу, оглядає, трохи зіжмакує й демонстративно простягає мені:

– Ось, будь ласка! Саме її я хотів би одягнути завтра зранку.

– Обов'язково одягнеш. Не сумнівайся. Зараз зроблю з неї справжню цукерочку, побачиш. Переконана, тобі сподобається, – вмить вирішую адекватно зреагувати на той його вчинок. Розізлив він мене тим проявом зверхності не на жарт. Навіщо він так зі мною? – Показуй, де я можу негайно зайнятися нагальною справою, де у тебе праска? Знаю один чудовий спосіб це виправити. Днями підгледіла в інтернеті. Правда! То справжній лайфхак. Ти будеш вражений! 

Вирішую познущатися також. Пригадую, як ми зі Світланою дивувалися цій «креативній», але для нас неприйнятній ідеї з минулого століття. Андрій чемно показує свою крутезну парову систему. Хто б сумнівався. Потішаючись, розстеляю сорочку на дошці, вмикаю ту крутезну праску і ніяково перепитую, де тут знаходиться ванна. Зводить брови в дугу у здивуванні, проте чемно проводить. Ґречно дякую. І вже за кілька хвилин повертаємось. Я зі стаканом води, а Князевич – спантеличений. Моя гра починається, а він офігіває, але толерантно мовчки стоїть і витріщається, як я знущаюся з його сорочки, розпилюючи по ній воду з рота. Застиг, шокований! А я тріумфую, прасуючи його сорочку таким дідівським способом. Усвідомлюю, що він її точно не одягне, бо як можна. Але як вчинить зі мною –  покарає, чи пробачить? Цікаво!

Нарешті завершую своє збиткування і, посміхаючись,  з задоволеною мармизою, простягаю Князевичу сорочку. Андрій хвилинку-другу вагається, та, зрештою, бере сорочку за верх коміра та з іронічною посмішкою заявляє:

– Дуже дякую! Вражаючий результат. Не очікував від тебе, Сабіно, такої креативності. 

Робить крок назустріч і зупиняється. Стою в очікуванні. Мій бос відкриває білизнярку, й сорочка миттєво опиняється на дні, а стильна кришка ховає її від мого спантеличеного погляду. Реакція Андрія на мій демарш мені сподобалась. Подумки бажаю йому неабиякого терпіння на цьому тижні та бешкетно посміхаюся.