Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

У цей момент на всю кімнату забурчав його живіт. Він прикусив губу і відвернувся у бік. Дівчинка тихенько хихикнула. Вона встала і попрямувала до дверей.

- Їжа і правда не отруєна. Сама звичайна їжа, - сказала вона тихо, - я піду, аби тобі не заважати їсти. Трохи пізніше принесу тобі вечерю. 

Вона пішла, лишивши химеру наодинці. Він з осторогою наблизився до таці. Горщик із теплим супом, пухкі булки зі шматочком масла, трохи сиру і смажених ковбасок. Пахло так, що слина мало не потекла з рота. Запаху отрути не було, не було і запаху галюциногенів чи наркотичних речовин. Дівчисько не збрехало. Їжа була безпечна. Хоча, довіряти такій як вона не можна було. Він не мав ніякої гарантії, що дівчинка, до якої неможна доторкнутися, не має отрути, яку не відчувала б химера. Але зараз відчуття голоду перемагало почуття страху. 

***

Дівчинка дійсно прийшла з вечерею через декілька годин. На цей раз вона принесла печене м’ясо з картоплею і сиром. Вона не намагалась вступити в діалог, але сказала, що повернеться завтра, щоб поговорити і принесе сніданок. Тацю з порожніми тарілками вона забрала. Його дуже здивувало те, що до нього не відправляли ніяких слуг. У попереднього власника, за його утримання відповідали декілька слуг, які йшли по самому низу ієрархії прислуги. Кожного дня, жеребкуванням вони вирішували, хто понесе йому їжу, хто принесе води, аби помитися. А тут у мідному тазі перед дзеркалом знаходився блакитний кристал, що забезпечував водою і всім необхідним для гігієни, а їжу приносила сама пані. Це було більш ніж дивно. 

Вночі йому ледь вдалось заснути. Він здригався від кожного нового звуку. Чекав, що от-от двері відчиняться і його схоплять. Потягнуть з цієї затишної кімнати у підвал, знову закують у кайдани. Але до ранку так ніхто і не прийшов. Лише на світанку йому вдалось трохи поспати. А зранку до кімнати повернулась вона. 

Вона стала приходити тричі на день. Приносила їжу та новий одяг, забирала брудні тарілки. Вона завжди говорила. Багато говорила, не затикаючись. Розповідала про маєток, про саме графство, про сад і про погоду, говорила про фонтани, про гру на фортепіано і вишивку. Здавалось, їй не було ніякого діла про що говорити, аби тільки не мовчати. Хоча іноді, вона таки мовчала. Бувало таке, що вона приходила до нього, мовчки ставила тацю з їжею і сідала на стілець читати книгу. У такі моменти вона виглядала дуже похмуро. Важко зітхала, нервово перелистувала сторінки, кусала свої пухкі губи. Але вона ніколи не розповідала, що саме її так роздратувало. Вона завжди говорила про щось, на її думку, хороше. Десь через тиждень вона почала лишати йому книжки. Не те, щоб вони його дуже цікавили, але хоч було чим час зайняти. 

Минали дні. Дівчинка здавалась йому з кожним днем все чистішою і наївнішою. В словах її не було ніякого зла, хитрості, лукавства. Вона продовжувала вперто повторювати, що їй потрібен компаньйон і вона була б рада, якби він їм став, але він не розумів цього і нічого їй не відповідав. Взагалі, він майже не розмовляв з нею. Не мав ніякого бажання. І всі їхні діалоги були майже односторонні, він відповідав односкладово або кивком и. Йому було незрозуміле її бажання спілкуватися з рабом. Це мало б насторожувати. Але більше було схоже на те, що ця дівчинка до біса добра. Можливо, вона дійсно хотіла йому добра. Але з чого б це? І от, він не знав, скільки вже провів в цій кімнаті. Але одного дня Айшес прийшла і принесла плащ. 

- Може, прогуляємось? – запитала вона, - ти, певно, вже знудився у цій кімнаті. Зараз у трояндовому саду нікого немає, можемо пройтись, якщо хочеш. 

Він вперше підійшов до неї і взяв плаща з рук, накинувши його собі на плечі.

- Ну, ходімо, - не вагаючись ні хвилини, сказав він. 

Двері відчинилися і він вперше вийшов у коридор. Високі стіни, червоні килими, канделябри з енергетичними камінцями і багацько охорони. Лицарі стояли майже у кожному кутку, спостерігаючи за кожним кроком химери. Прислуга трималась на відстані і, коли маленька пані йшла повз, служниці відходили і починали шепотіти одна одній, коли та лишала їх позаду. В якийсь момент він навіть розгубився, не розбираючись, кого саме вони так остерігаються – пані чи її химеру? 

Коли вони опинились на подвір’ї, вона обернулась до одного з лицарів.

- Нехай ніхто за нами не йде, - наказала вона йому. 

Ніхто не став їй заперечувати. Разом з дівчинкою він пройшов через арку трояндового саду. Тут дійсно було дуже гарно. Хоча погода вже явно була осінньою, квіти у цьому саду все ще були яскравого кольору і мали приємний аромат. Сад був схожий на лабіринт. Багато високих кущів, вузькі доріжки з білого каменю, мармурові скульптури. Дівчинка йшла трохи попереду, не хвилюючись, що він може атакувати в спину. 

- Невже ти зовсім мене не боїшся? – нарешті наважився спитати він, - так вальяжно крокуєш вперед, знаючи, що позаду тебе химера? 

- Думаю, ти вже зрозумів, що ти і торкнутися мене не зможеш, - знизала плечима Айшес, - та і який сенс нападати на мене? 

- Дійсно, ти права. Нападати немає ніякого сенсу.

Одним стрибком перемахнувши через огорожу, він дременув через кущі що було сил. В голові лунало лише одне: бігти, бігти, бігти! Знайти паркан, вихід, втекти! А там хоч руку собі відрубати по лікоть, але позбутися рабської печаті. Чомусь, йому здалось, що втекти буде легко. Дівчинка була занадто добра, занадто довірлива. Не така, як він. Ще трошки… ще зовсім трошки!..