Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Богдан

Ненавиджу шумні тусовки, та часто доводиться робити вигляд, що кайфую від них. Одна з ролей, які доводиться грати кожного дня — душа компанії, але хлопець-друзяка не для всіх. Коли ти кожного дня мусиш змагатися за право бути людиною, а не сміттям під ногами придурка вітчима, звичайні хлоп’ячі забави не в кайф.

Та іноді в житті бувають яскраві моменти. Візьмемо, наприклад, катання на скейтборді, де я відчуваю, як вітер розтріпує моє волосся, а бруківка скрипить під колесами. Навіть пенсіонери, згадуючи молодість, весело відскакують убік, уступають дорогу. Ще один момент, який піднімає настрій — Вероніка Корноух посміхається. Хоча, на мій погляд, вона аж занадто серйозна — ніяких жартів чи приколів, але мені доводилося бачити її веселою і безтурботною. Здається, вона ніколи не посміхається в моїй присутності, навіть під час кумедних інцидентів у класі її обличчя залишалося суворим.

Як не дивно, я маю всередині радар, налаштований на Ніку. Якою важливою справою я не був би зайнятий, завжди ще здалеку помічаю її тоненьку фігурку, великі очі та чарівну ямочку на підборідді. Ця ямочка додає їй шарму, особливо коли вона сміється. Однак, як тільки я підходжу, її поведінка змінюється, а м’язи напружуються. Ніби моя присутність висмоктує з неї радість, перетворюючи її з милої, гарної дівчини на іншу людину.

Та якось мені вдалося вивести її на емоції. Тоді вперше почув від неї матюки. Виявляється, відмінниці вміють лаятися, як портові вантажники. Щоб пожартувати, я поклав у її рюкзак мишу — миле біле мишеня з рожевим носиком. Я уявляв, як ми посміємося над цим разом, а потім я запрошу її на морозиво. Хто знав, що вона до смерті боїться гризунів? Кожного разу, як згадую той випадок, не можу стримати сміх. Кадр достойний Оскара: Вухо залізла на парту, несамовито тупотить ногами, намагаючись позбутися несподіваного гостя, і вищить так, що чутно на другий поверх. Ніжки в неї, до речі, те, що треба. Я тоді добре роздивився..

Сьогодні Ніка була геть іншою. Не такою перелякано, як у школі. І новий образ їй неймовірно пасує. Ненавиджу дівчат аля      ящойнозіспа. Підкручені вії, ідеальні зачіски, підбори. До такої і доторкнутися страшно, щоб не зруйнувати гармонію. На жаль, зміна образу ніяк не вплинула на Нікіне ставлення до мене. В мене взагалі з дівчатами якось не складається. Деякі бояться, бо створив собі образ гопника, хоч і в дорогих кросівках, деякі, навпаки, намагалися звабити. Та жодна з них не дивилася так, як Ніка сьогодні, і не тулилася так довірливо, наче я її порятунок від густого мороку. В тісній кабінці атракціаона вона була настільки близько до мене, що я міг вдихати цитрусовий аромат її шампуню і торкнутися губами її чола. Дурненька так злякалася, що сама впала в мої обійми і навіть дозволила покласти руку на ногу. У той момент я на мить уявив, що між нами все по-іншому. Що не було шкільних років, коли я тільки те й робив, що діставав їх із подругами. Не знаю, що то зі мною було, та коли я її бачив, здоровий глузд покидав чат, і я робив жахливі речі.  

 Наша компашка прямує до головного корпусу Могилянки, де розгорнувся ярмарок. Лана з Кариною — відомі на всю школу шмоточниці зникають в нетрях шовку, батику і крафтових продуктів, а Вухо залишається стояти поруч, ніяково крутячи головою на різні боки. Шалики ручної вишивки її явно не цікавлять, тож я вкотре ставлю собі питання: що в  такої дівчини, як Ніка, спіільного з тими двома вилизаними Барбі? Вона явно з іншого тіста, це факт. 

Кот куйовдить моє волосся своєю величезною рукою. Я незадоволено смикаю головою. Ненавиджу фамільярностей. Навіть друзі повинні знати своє місце. Я не якийсь там пухнастий Котик, а Коваль. В разі чого і постояти за себе можу. 

— Ну чого ти наїжачився? Від твого виразу обличчя у діда зараз медовуха скисне. Що такого страшного сталося? Розслабся. Сьогодні чудовий день. Канікули почалися. Майже місяць свободи з найкращою компанією друзів і …, — він нахиляється ближче і стишує голос, — і три гарячі дівчини хочуть розважитися.

— Та пішов ти, — я знизую плечима і показую на свої зіпсовану куртку. — Ти забув, що одна дурепа вимастила мене морозивом? Це ж жахлива хімічна штука. Дивись, як в’їлося. Зубами не відгризти.

Погляд Кота ковзає повз мене, куточок його рота піднімається вгору.

— Ага, я б сказав, що це працює на твою користь. Вона не може відвести від тебе очей.

Ледь стримуюся, щоб не зробити різкий розворот. Наче жартома, б’ю Кота в плече. Він удавано морщиться від болю і робить вигляд, що не може встояти на ногах. Блазень. Я легенько підштовхую його, і він-таки падає на землю.

— Ковальчук, — чую обурений голос праворуч, — знову твої дебільні жарти?

Ненормальна Вушко підбігла до Кота і допомагла піднятися. Цілком серйозно питає, чи дуже йому боляче і допомагає обтрусити куртку. Ні, вона точно хвора. Кот дякує за допомогу і з мученицьким виглядом обличчя підходить до Карини. Миттю забувши, як сильно йому боліло хвилину тому, сміється разом з нею.

Над нами височіє колесо огляду, його біленькі кабінки піднімаються і опускаються в повільному танці, м'яко погойдуючись на грудневому вітерці. Якщо не дивитися на неї, то можна впоратися з роздратуванням, але від гострих відчуттів у мене резонують нерви. Дурниці, якщо врахувати, що я цього тижня два рази примудрився посваритися з вітчимом.

— Дівчат троє, а нас двоє, — оголошує Кот. — тебе не бентежить невідповідність? Зазвичай я дозволяю йому казати всілякі дурниці, а сьогодні його дурна балаканина мене дратує. Я дивлюся на нього порожнім поглядом, коли дівчата йдуть попереду, а ми, трошки відставши, плентаємося слідом.