Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Ти серйозно? — дивується Карина, а потім знизує плечима, коли її очі зустрічаються з другом Богдана, який носить кепку задом наперед. — Я не проти.

Він  посміхається їй і натягує кепку. 

Ковальчук мовчить, дивлячись на мене своїми пронизливими зеленими очима, ніби чекаючи, що я на це скажу. Наскільки пам'ятаю, ми ніколи не розмовляли більше тридцяти секунд і тим паче не гуляли в одній компанії, тому було б чудово, якби хтось мені пояснив, з якого дива ми маємо робити це зараз. 

— Гаразд, - бурмочу я.

Богдан невідривно дивиться на мене, його обличя напружене. Здається, ця божевільна ідея подобається йому ще менше, ніж мені.

— Чудово, - каже Лана, коли ми підходимо до початку черги. Вона простягує руку другу Богдана: Я Лана.

— Діма. Поїдеш зі мною?

— Так, - каже вона, озираючись через плече.

Карина сідає з ними в кабінку, залишаючи Ковальчука зі мною. 

— Дівчата, зачекайте! 

Коли я усвідомлюю, що залишуся наодинці з Богданом, вони вже сидять у скляних кабінках “чортового” колеса. Богдан швидко заходить в наступну, тягнучи мене за собою. Кабінки рухаються, за нами стоять охочі покататися, тож вибір в мене не великий - піти з ним або пропустити атракціон. Я втомилася тікати.

— Чорт забирай, - шиплю я, ввалившись в кабінку, — можна полегше?

Богдан, залізши всередину, падає на сидіння, і коли я займаю своє місце навпроти нього, зачиняє двері. Аж раптом я опиняюся в пастці з Богданом Ковальчуком, моїм колишнім мучителем. Він розташовується так далеко від мене, наскільки дозволяє простір, притулившись до прозорої стіни нашого купе, його тіло помітно напружене. Я відчуваю кипляче роздратування, що виходить від нього. Таке враження, що він на межі, і я з острахом чекаю моменту, коли він обрушить на мене ще більше зневажливих слів. Я підготувала з десяток ідеальних відповідей, бо вирішила більше не боятися; настав час звільнитися від кайданів дитячих страхів.

Замість того, щоб щулитися під його пронизливим поглядом, я влаштовуюся зручніше і ігнорую його. Це лише одна поїздка, один день. Я зможу витримати.

Колесо обертається повільно, ми набираємо висоту. Перед очима відкриваючи панорама міста. З його вогнями, мостами і церквами.  Віддалені звуки сміху та музики стали мелодійним фоном для сеансу катування для мене. 

Коли наша кабінка сягає найвищої точки, я заплющую очі, бо не люблю екстремальні розваги. Ходжу, бо Карина з Ланою обожнюють атракціони і ніколи не пропускають можливості полоскотати нерви. Раптом колесо здригається, кабінка хитається, я кричу від страху і  притискаюся до Ковальчука, він обіймає мене за плечі.

— Злякалася, дурненька? - його сильні пальці міцно стискають моє плече, а я ледь дихаю.

Ми так близько один до одного, що його губи торкаються мого чола, коли він говорить, від чого у мене мурашки по шкірі. Закусивши губу, я дивлюся на нього крізь вії. Через прозору стінку місто як на долоні. Червоне сонце занурюється за горизонт, вмикаються сліпучі вогні, що прикрашають колесо. 

— Боюся висоти, — лепечу я.

— Тоді навіщо їхала на ньому?

Він кладе руку мені на ногу, і міцніше стискає мої плечі. Це дозволяє розслабитися замість того, щоб боротися зі страхом. Я міцніше притуляюся до Ковальчука і заплющую очі. Коли він заспокійливо погладжує мене по спині, я відчуваю поколювання, схоже на легкий удар електричного струму. Так несподівано було відчувати його турботу після всього того, що я звикла від нього отримувати. Намагаюся відсторонитися, адже не хочу, щоб подруги побачили мене в обіймах Ковальчука, хоч вони і несправжні. Колесо повільно рухається донизу. І я бачу в натовпі Лану і Карину. Вони розмовляють з хлопцями і сміються, І здається, геть забули, що мені довелося сидіти з Ковальчуком у тісному просторі кабінки. Прислухалася до свого внутрішнього світу, і з жахом усвідомила, що доторки Ковальчука мене не дратують, а навпаки, заспокоюють. З ним не страшно так високо злетіти в небо. Згори все так добре видно. Так красиво, що перехопило подих і не хочеться повертатися на землю. 

Після того, як ми виходимо, серце ще тріпоче, як метелик, якого спіймав орнітолог, але зовсім з іншої причини. Метелик боїться, втратити крильце, а я хвилююся, бо чула, як б’ється серце Ковальчука. Богдан посміхається своїм друзям. Вони ляскають його по спині, коли ми виходимо. Дівчата обступають мене з боків, обговорюючи з Дімою, куди піти далі.

— Може, підемо на ковзанку? -- пропоную я, дивлячись на огороджений майданчик трохи далі від площі. 

— Відстій, - каже Карина, — не хочу виглядати коровою на льоду.

— Краще ходімте на ярмарок, — пропонує Лана, піднімаючи комір, — кажуть, там можна знайти чудові вінтажні речі.

— У мене вже ніс почервонів, — незадоволено дує губи Карина. Ходімте в “Маракеш” погріємося.

На вулиці дійсно стало відчутно холодніше. Навіть під мою теплу куртку почав пробиратися холодний вологий вітер, а що казати про Карину, яка вдягнена у коротку модну дублянку.

Поки всі спречаються щодо закладу, де можна з комфортом зависнути, я крадькома кидаю погляд на Богдана. Він жодного разу не подивився у мій бік. Від цього у мене стискається в грудях, і я почуваюся дивно. Намагаюся ігнорувати це, поки ми прямуємо до яскраво освітлених альтанок з крафтовими виробами.