Читати книгу - "Дружина на свята, Наталі Ліон"

— Ти не пам’ятаєш, але тоді я запропонував тобі щось дуже непристойне, за твоїми мірками, після чого ти мене жорстоко відшила. 

— І? Що було далі? 

— Не впевнений, чи варто мені продовжувати цю розповідь… Раптом, ти сама це згадаєш і тоді мені знову доведеться дуже довго вибачатися… Хоча, — витерши руки кухонним рушником, несподівано Ігор підходить до канапи і присідає біля мене навпочіпки, зазираючи сірими очима прямо в душу. 

— Мені й так здається, що ти ніколи не пробачиш мене за це.

— За що? Не роби такого серозного обличчя, я тебе боюся. Якщо я вийшла за тебе заміж, отже давно пробачила.

— Кать… — Ігор шумно зітхає вкладаючи мої руки в свої теплі долоні і знову поглядом чіпким в душу впивається. Не розумію, як це в нього виходить, але… Ці його глибокі сірі очі здаються мені до болю знайомими…

— Кать, скажи… Що ти відчуваєш до мене? Тільки чесно. Мені треба дещо зрозуміти.

— Важко сказати, — його запитання змушує мене розгубитись. Що я можу відчувати до незнайомого чоловіка?

— Ну, ти привабливий, мужній, від тебе віє енергетикою сильного, вольового чоловіка… Я не можу пригадати наших стосунків і відчути тих почуттів, але… Мені здається, що ти мені небайдужий. 

— Поцілуєш мене? Всього один поцілунок… — і стільки надії в цьому потемнілому погляді, стільки бажання.

Я знаю, що це дуже ризиковано з мого боку, дуже легковажно, абсолютно безрозсудно, адже мені досі  не вдалося його згадати, але я все одно піддаюся цьому пориву, подаюся вперед і цілую. Повільно. Вивчаючи. Смакуючи. Розтягуючи це п’янке задоволення якомога довше, бо мені шалено подобається його смак. 

Приємно. Ніжно. Трепетно… Він просто нереально класно цілується… Я ледве змусила себе зупинитись.

— Ти згадала, так? — Ігор насторожився, а я негативно похитала головою, намагаючись вирівняти своє збите дихання.

— Ні. Але... Мені сподобалось, — чесно зізналась я і він посміхнувся.