Читати книгу - "Дружина на свята, Наталі Ліон"
- Жанр: Короткий любовний роман
- Автор: Наталі Ліон
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ігор
Як я люблю ось цю передноворічну атмосферу, коли в повітрі витає запах свята, мандаринів і якогось особливого затишку. В такі миті я одразу поринаю спогадами у дитинство, згадую вже покійних бабцю і діда, закинутий хутір з восьми хат, смачну ароматну випічку і відчуття спокою, якого зараз так не вистачає через повсякденну метушню і постійну роботу. Минули роки, я став успішним юристом, відкрив власну справу, але традицій своїх не змінив. Мабуть, саме ці спогади і бажання, хоча б на декілька днів відгородитися від цивілізації, з року в рік тягнуть мене в рідні краї. І хоча з тих восьми хат залишилось лише три, я все одно, вже за традицією, споряджаю автомобіль, запасаюсь харчами і питною водою, беру з собою вірного кудлатого товариша Рекса і відправляюся відпочивати на дідову дачу.
Цього року навіть природа сприяє створенню святкової атмосфери, вкривши білосніжними шатами землю і заховавши під пухкою ковдрою сірість і бруд.
— Рекс, на місце! – відчиняю псу дверцята і він з неабиякою виваженістю застрибує на переднє сидіння позашляховика.
Гриюкнувши дверцятами з іншого боку, я сідаю за кермо і ми вирушаємо в нашу подорож.
Незважаючи на невеликий снігопад, дорога розчищена, настрій відмінний, навіть Рекс заворожено дивиться у вікно і задоволено сопе. Як же довго я чекав цього усамітнення, це такий кайф, хоча б раз в рік залишитися на одинці з природою, посеред густого лісу, де жодна душа не зможе тебе знайти.
Не встигаю виїхати з міста, як телефон озивається набридливим вхідним дзвінком змушуючи мене голосно вилаятись поглянувши на дисплей.
— Трясця!
Номер невідомий, але якщо це знову з роботи, присягаюсь, я точно вимкну його до біса на весь тиждень! Ненавиджу, коли відпочинок починає перетинатися з роботою.
— Слухаю! – роздратовано відповідаю одночасно сигналячи якомусь навіженному, що вирішив підрізати мене на повороті.
— Добрий день, — жіночий голос, що звучить з динаміка привертає мою увагу. — Вас турбує медсестра з третьої міської лікарні Києва. Ваша дружина вчора потрапила в ДТП.
Бачили б ви мої очі, коли я почув слово «дружина». Навіть Рекс здивовано гавкнув, а потім жалібно заскавулів, наче йому дійсно стало дуже шкода.
— Вона сильно вдарилась головою, від чого, ймовірно, частково втратила пам’ять. Ви тільки не хвилюйтесь, загалом дівчина не постраждала… Як добре, що вона пригадала ваш номер, в мене аж від серця відлягло. В бідолашної згоріли всі документи, тому ми навіть імені її не знаємо. Вона дуже просить, щоб ви приїхали і забрали її додому. Зараз їй підтримка потрібна, і щоб поруч була рідна людина...
Медсестра й далі продовжує щось розповідати, але я її вже не слухаю. Руки самі різко викручують кермо розвертаючи автомобіль в протилежному напрямку. Бідний Рекс починає голосно скавуліти від неочікуваної зміни маршруту, а я взагалі не знаю, навіщо це роблю.
— Ми скоро будемо, — натомість відповідаю медсестрі, а сам досі перебуваю під впливом незрозумілих мені емоцій.
Зараз я не можу пояснити свій вчинок і сам не знаю навіщо взагалі їду в лікарню, адже в мене немає ніякої дружини та й одруженим я раніше ніколи не був.
***
Катя
— Ну ось, мила, а ти хвилювалась! Ну і що, що немає на пальці обручки, теперішня молодь рідко їх носить. Скоро примчить твій довгожданний, заспокоїть, приголубить, відігріє гарненько і пам’ять потихеньку повернеться, головне не засмучуватись, не напружуватись і не лити даремно сліз.
Слова невгамовної медсестри Олі трохи підбадьорюють і вселяють в серце крихту надії, що той номер, цифри якого я чомусь не забула, дійсно належить моєму чоловікові. Однак, мене все одно лякає те, що я нічого не пам’ятаю.
Хто я? Як мене звати? Скільки років? Куди я їхала на тому таксі і яким дивом вижила? Я не пам’ятаю елементарних речей і це так лякає, наче дорога у невідомість. Таксист досі перебуває у важкому стані в реанімації, а на мені немає жодної подряпини. Лише головою трохи стукнулась і забула, хто я така. Подумаєш… З ким не буває?
Це я звісно так жартую, втішаю себе дивлячись порожнім поглядом у вікно, за склом якого кружляють невагомі сніжинки. Цікаво, раніше я любила зиму? А друзі в мене були? Батьки? Діти? Кіт? Собака?
Чоловік… В мене є чоловік, який з хвилини на хвилину буде тут, але навіть його я не пам’ятаю… Уявлення не маю, який він… Високий? Низький? Привабливий? А, може, він лисий? Я б не хотіла… А, може, з бородою? Які в нього очі, характер, звички?
В голові жодної думки, жодного припущення, тільки порожнеча і страх перед майбутньою зустріччю.
— З собакою не можна! – цей голос я впізнаю миттєво, але подумати ні про що не встигаю, бо в мою палату залітає величезний собака породи хаскі, з розбігу застрибує на ліжко і… починає мене облизувати.
Матінко рідна, я думала він мене зараз зжере! Присягаюсь, в мене ледве серце не зупинилося від страху!
— Рекс, до мене! – командує грубий чоловічий голос. - Кому сказав! – а потім з'являється і він сам…
Високий, з короткою темною бородою і важким насупленим поглядом. Широкі плечі заховані під коричневу теплу куртку, на голові в’язана шапка, наче він не в лікарню їхав, а як мінімум на північний полюс зібрався.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина на свята, Наталі Ліон», після закриття браузера.