Читати книгу - "Дружина на свята, Наталі Ліон"

Ігор

Раніше я не дуже вірив в дива і якісь там знаки долі, але те, що трапилось сьогодні змусило мене не тільки переглянути свої переконання, але й повірити в неможливе.

Сьогоднішня зустріч з цією дівчиною, ніщо інше, ніж справжнє диво. А те, що Катя мене не пам’ятає, говорить лише про одне — в мене є шанс виправити помилки минулого. 

Ми познайомились з Катею сім років тому на весіллі мого товариша. Я тоді був ще тим гулякою, дівки самі вішались мені на шию, а я був не проти приємно проводити час. Звісно, що ця мила дівчинка теж не залишилася поза моєю увагою і я прямим текстом запропонував їй провести незабутню ніч зі мною. 

Нагородивши мене дзвінким ляпасом, Катя дуже дохідливо пояснила свою позицію давши мені жорсткого відкоша. Потім я довго вибачався, бо дізнався, що вона найкраща подруга нареченої і мені дійсно стало незручно. Навіть довелося трохи побігати за нею, щоб вона мене пробачила, але згодом я знову вчинив, як сволота. На одній з вечірок Катя разом зі своєю подругою сильно перебрали, а я, герой, вирішив їм допомогти. Подругу її відвіз додому першою, а Катю привіз до себе і вклав у ліжко. Звісно, між нами нічого не було, вона просто спала, але вранці я вирішив розіграти дівчину і сказав, що ми переспали. Катя злякалась, розплакалась, в неї почалася справжня істерика, і, навіть коли я зізнався, що пожартував і між нами нічого не було, вона не повірила… Коротше кажучи дівчина мене зненавиділа і після цього випадку я більше її не бачив. Через декілька місяців в мене прокинулась совість і я вирішив вибачитись перед нею. Приїхав за адресою, яку дала мені її подруга, але Каті там не застав. 

Після того дня я більше не намагався її відшукати і майже забув про цю дівчину, але сьогодні, коли побачив перед собою її налякане обличчя, в моїй пам’яті знову спалахнули спогади… І, цього разу я твердо вирішив все виправити.

Я одразу її впізнав. За ці сім років Катя майже не змінилася, лише стала зовсім дорослою і ще вродливішою, ніж колись. Навіть не віриться, що через стільки років доля знову влаштувала нам зустріч. Та ще й яку! 

— Всього  вам найкращого! — медсестра проводжає нас майже до автомобіля з недовірою поглядаючи на мене крізь кругле скло своїх окулярів. 

— Дякую, що зателефонували! — з вдячністю киваю відчиняючи дверцята перед своєю новоспеченою “дружиною”, яка весь час не зводить з мене свого проникливого погляду.

Господи, що я роблю? На що сподіваюся?

Сам не знаю… Просто я несподівано почав вірити у дива… Це ж треба, що Катя згадала саме мій номер! Отже це знак. Підказка, яку я сприймаю на свій лад.

— А куди ми їдемо? — Катя подає голос лише тоді, коли ми виїжджаємо за місто. 

Рекс невдоволено морщить ніс, бо його місце тепер зайняла дівчина, а йому довелося перебратися на заднє сидіння.

— На дачу, — кажу чесно. — Ти звісно не пам’ятаєш, але це наша сімейна традиція, проводити свята серед ялинок та сосен, подалі від набридливої цивілізації.

А ще, там не буде куди тікати, якщо раптом ти пригадаєш, яке я лайно…

Катя

— Як давно ми в шлюбі? — запитую посилено напружуючи свій мозок і намагаючись згадати бодай щось, але де там. Сьогодні фортуна явно не моєму боці. Сиджу в автомобілі чужинця, на ім’я Ігор, який також не носить обручки, і намагаюся вияснити хоча б щось.

— Сім років, — відповідає не замислюючись, даючи крихітну надію, що це правда. 

Мій чоловік якийсь аж занадто загадковий. Мовчазний, замислений, нічого не розповідає змушуючи мене силою витягувати з нього інформацію.

— А скільки мені зараз?

— Двадцять п’ять, — я навіть відчула, як він подумки рахував. 

— Отже, ми одружились, коли мені було вісімнадцять. В нас є діти? 

— Ем… Немає, — а тепер в його словах промайнула невпевненість…

— Чому? В мене якісь проблеми зі здоров’ям? — напружуюсь всім тілом, бо сім років шлюбу це дуже тривалий період… 

— Просто вирішили не поспішати.

— Зрозуміло… А тобі скільки років? — продовжую допит. — Ти мене вибач, мабуть, тобі неприємні такі розпитування, просто я хочу дізнатися про себе бодай щось… Адже я зовсім нічого не пам’ятаю. Я навіть не знаю, чи кохаємо ми одне одного? Які в нас стосунки? 

Після порції нових запитань, Ігор навіть швидкість зменшує. Дивиться на мене довгим, співчутливим поглядом, а тоді відповідає:

— Мені тридцять сім. В нас зразкова, любляча сім’я. Катю, лікар сказав не напружувати мозок. Заспокойся, розслабся і відключи всі думки. Насолоджуйся краєвидами, подумай про щось приємне і зовсім скоро ти сама все згадаєш. 

Ось і поговорили. 

Зразкова, любляча сім’я значить… І чому я маю величезні сумніви щодо цього?

Їдемо ми близько двох годин. Від засніжених краєвидів, які мелькають за вікном мене починає повільно заколисувати, повіки важчають і я провалююсь в глибокий сон. 

Мені сниться молодий чоловік. Гарний, русявий, з глибокими блакитними очима, в яких плескається океан бажання. Він підходить до мене ближче, вручає розкішний букет білих троянд і палко цілує в губи міцно пригортаючи до себе. 

— Рекс! До мене! — розплющую очі і голосно верещу, бо наді мною знову сидить величезний собацюра висолопивши свого довжелезного язика, яким ймовірно, він щойно мене облизав.