Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Добрий… вечір! - посмішка, сподіваюся, вийшла найневиннішою.

- Так… напевно! - але вона не поспішала посміхатися у відповідь.

- Можна увійти?

- А ви хто?

- Ми з вами бачилися близько години тому в кафе Альєрі. Ви були з молодим чоловіком - Владом.

- Так, була. Але вас там не бачила.

Ого, ну й справи! Прямо містика чи у неї напад амнезії! Але якщо хоче, нехай придурюється.

- Може, я все-таки зайду та в спокійній обстановці поясню, що я від вас хочу?

Думала вона довго, але, зрештою, цікавість перемогла та пропустила мене до квартири.

- Чай, кава? - а вона гостинна!

- Ні, дякую.

- Я вас слухаю!

- Мабуть, я все ж вип'ю чаю.

З чого починати я не знала. Думала - на місці зорієнтуюся. Не вийшло. Але не пропонувати ж їй відразу гроші.

Квартира була невелика, але затишна, зі старими меблями. Найімовірніше, знімала.

- Ви знімаєте квартиру? - запитала я, коли вона повернулася.

- Так.

- Дуже затишна.

- Дякую! Але, можливо, ви вже почнете, бо час пізній.

- Мене звати Єлизавета. А Вас, вибачте, як?

- Марина.

- Дуже приємно, Марино, - я намагалася бути люб'язною. - Я хочу, щоб ви мені розповіли все, що знаєте про Влада. А найголовніше - номер телефону і де він живе.

- Навіщо? - округлила вона очі.

Замість відповіді я виклала на стіл кілька купюр популярного сьогодні номіналу.

- Це підійде замість відповіді?

До неї дійшло, навіщо мені це потрібно - було видно по обличчю. І вона засумнівалася, я її розумію, з одного боку, не хотілося втрачати такого чоловіка, але з іншого, навряд чи вона його цікавить, раз навіть відмовився до неї піднятися. А про наш поцілунок на її очах я взагалі мовчу.

Щоб прискорити її коливання в правильний бік, я виклала ще кілька купюр. Вона здалася.

- Так, ну його! Може тобі пощастить. Хоча сумніваюся - він ще той... - вона усміхнулася, не закінчивши речення.

- Подивимося!

- Ми разом працюємо. У поліції. Він майор забійного відділу, я працюю у відділі кадрів.

Зізнатися, такого я не очікувала. Поліція?!

- Як його прізвище?

- Одинцов. Владислав Вікторович Одинцов.

- Він одружений? - вирішила уточнити я.

- Ні.

- Живе з кимось?

- Начебто ні.

- Адресу ти його знаєш, якщо працюєш у відділі кадрів.

- Так. Я запишу. Він сам не місцевий, переїхав із якогось маленького міста десь два роки тому, там працював слідчим. Тут винаймає квартиру, - вона записала адресу та простягнула мені.

- Дякую!

- Вдачі! Вона тобі знадобиться, - на прощання побажала мені Марина.