Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Ще секунди три я простояла як дурепа, а потім попрямувала до свого столика.

- Ні слова!!!- попередила я подруг. Вони здивовано дивилися на мене.

Думки все ще були в безладді, хотілося подивитися на нього, але поки не могла.    

- Як тобі взагалі вистачило сміливості запросити на танець незнайомця? - запитала Світлана, висловлюючи загальну думку.

- Вас тільки це хвилює? - вони, що не бачили, як він мене поцілував?

- А що нас має хвилювати? - уточнила Віра, не розуміючи, про що я.

- Та я так..., - махнула рукою. 

Знаючи своїх подруг, вони б мене вже закидали мінімум десятьма запитаннями. Точно не бачили! Дивно!

Нарешті я настільки прийшла до тями, щоб подивитися, що діється за заповітним столиком. Як не дивно, але нічого схожого на з'ясування стосунків. Вони пили каву та тихо розмовляли. Вона що його сестра? Чи просто пропустила все найцікавіше? Хоча, зараз не це найголовніше. Головне те, що після такого поцілунку я не збиралася його так просто відпускати. Нехай він навіть і сидить собі, як ні в чому не бувало. Ні, а все-таки, ну й витримка у хлопця. Чи в нього це в порядку речей - так цілувати незнайомих дівчат?

У важких роздумах минуло ще хвилин десять. Я нічого не могла придумати, окрім як вчепитися в нього та нікуди не відпускати. На мене він більше жодного разу не подивився. А у мене в мізках клініка відпочиває.

Стіни в кав'ярні були скляні, а ми сиділи біля вікна, тож я одразу помітила таксі, що під'їхало. Влад із супутницею попрямували до виходу. Якщо це їхнє таксі, то мені пощастило. Так і є.

- Я зараз, - кинула дівчатам, і з сумочкою вирушила в дамську кімнату.

Там набрала номер служби таксі, на якому вони поїхали.

- Служба VIP таксі. Мене звати Олена. Доброго дня!

- Дівчино, добрий вечір! Щойно у вашому таксі, позивний номер якого 1157, від кафе Альєрі поїхали мої друзі. Мені б хотілося, щоб таксі, коли відвезе їх за місцем призначення, повернулося за мною, тобто назад до кафе.

- Але Вам доведеться довго чекати. Я можу вислати іншу машину.

- Дякую, звісно. Але мені потрібна саме ця. Бачте, мені здалося, що чоловік за кермом мій давній знайомий, якого я б дуже хотіла побачити і я впевнена, що він теж буде радий мене бачити.

- Добре. Чекайте. Поїздка займе в нього приблизно годину часу.  

- Величезне спасибі.

Таксі приїхало через сорок хвилин. Мабуть, водія розбирала цікавість. Я швидко попрощалася з подругами та застрибнула в машину.

- Я вас не знаю, - одразу зробив висновок він. І не дивно - з п'ятдесятирічними, або близько того, водіями служби таксі я дружбу не водила.

- Я вас теж.

- Тоді навіщо ви викликали мене.

- Відвезіть мене за адресою, куди ви відвезли своїх останніх клієнтів. Чоловіка та жінку.

Чоловік виявився спритним, він пакісно посміхнувся та видав:

- А я не пам'ятаю!

Я всунула йому дві купюри номіналом Григорія Сковороди. Гроші зникли за секунду.

Дорогою до мене поступово почало доходити, що це не найкраща ідея. Що якщо вони поїхали далі відпочивати, наприклад, у нічний клуб? Або ще гірше - вони поїхали до неї додому? Мені ж потрібна була його адреса. А якщо він повіз її до себе?

- А Ви їх за однією тільки адресою відвезли? - вирішила уточнити я.

- Так.

Чорт!

- За тисячу можна бути більш красномовним. Що за адреса?

- Як я зрозумів з їхньої розмови - її.

Я відвернулася до вікна. І що мені робити? Найкращий варіант - поїхати додому. Мабуть, тут мені більше нічого не світить. Захотілося плакати - так гидко стало на душі. Для нього поцілунок нічого не значив.

- Але в будинок зайшла тільки дівчина, - приголомшив мене таксист.

- А чоловік куди подівся?

- Коли вона пішла, він розрахувався зі мною та пішов пішки.

- А відразу не можна було це сказати? - розлютилася я.

- Так Ви не питали.

- А чому він пішов пішки?

- Звідки я знаю. Може, поруч живе.

 Можливо й таке.

- То що, ми ще їдемо за цією адресою?

- Так.

Ми заїхали у двір звичайного дев'ятиповерхового будинку. Таксист вказав на під'їзд. Ну, і що робити далі? Пройтися всіма квартирами на початку одинадцятої вечора та шукати дівчину, вибачте, не знаю, як звуть?

- Вона запрошувала його до себе і називала номер квартири, але він чемно відмовився.

- Ну...?

Він гірко зітхнув. Я теж. І полізла в сумку по гроші.

- Давайте тільки заїдемо ще до якогось банкомату, - гроші, можливо, знадобляться.

Вона когось чекала, бо двері відчинила відразу ж. Судячи з бойового вбрання та виразу обличчя - чекала явно не на мене. Правильно, надія вмирає останньою - а раптом він передумав.