Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Я вдовольняюся запахом. Не уявляю, що зможу пити каву і невимушено базікати з Марком. Та навіть із Мартіном. Я своє ім'я ледве згадала.

Потім вип'ю, коли вони поїдуть. Сяду ось тут у тіні на диван, а може навіть ляжу, бо досі тремтять ноги. І згадуватиму кожен погляд, кожен жест, кожне сказане слово.

— Дякуєм тобі, мала, — Марк встає з дивана з явним жалем. — У тебе тут затишно.

— Так, Каро, ти нам дуже допомогла, — підтримує брата Мартін.

Вони залишають суму, що уп'ятеро перевищує чек, і спускаються з тераси на подвір'я під мої протестуючі стогони і голосіння. Я хочу повернути половину, вони відмовляються.

— Лови, — Марк дістає з багажника білу футболку і кидає в брата. Сам натягує таку саму. Вони вантажаться в спорткар, сигналять мені на прощання, і Марк заводить двигун.

Автомобіль рушає з місця, і мені ввижається противний неголосний писк. На автопілоті кидаюся навздогін машині й прислухаюся. А тепер уже ні...

— Що таке? — Марк пригальмовує. — Ти щось забула?

— Ви давно перевіряли гальмівні колодки? — відповідаю запитанням на запитання.

— Ми перед дорогою провели повну діагностику автомобіля, — каже з пасажирського сидіння Мартін.

— Мені здалося, вони пищать, — заперечую я.

— Це наша власна станція техобслуговування, — каже Марк ввічливо, щоб я не думала, що мене посилають. — У нас немає причин їм не довіряти. Але давай перевіримо.

Він робить навколо мене кілька кіл, а я вслухаюся щосили.

Якби я знала те, що дізнаюся потім.

Якби я тільки могла уявити.

Якби могла хоч на секунду припустити, я б лягла поперек дороги, і нізащо не випустила їх із двору.

Але я нічого не знаю, і цього разу ні характерного скрипу, ні писку не чую. З важким серцем відчиняю ворота. Марк пригальмовує і простягає мені візитку.

— Вище носа, мала, усе буде добре. Тримай, це мій особистий номер. Захочеш подивитися, як я катаюся, подзвони або напиши. Організуємо тобі доставку і теплий прийом, — він підморгує. Мартін махає рукою, і спорткар виїжджає за ворота.

Довго стою з візиткою в руках, дивлячись на спорожнілу дорогу, розвертаюся і повільно плентаюсь до будинку. Серце тисне ніби на нього скинули бетонну плиту. У душі порожньо і гулко. Якби в неї можна було крикнути, впевнена, мене оглушило б відлунням.

До речі, кави я досі так і не пила.