Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Марк підвозить мене додому. Ми не обговорюємо нічого стосовно магазинчика книгу. Я мовчу, він працює, клацаючи щось у ноутбуці. По дорозі ловлю на собі погляди водія Данте. Зацікавлені, немов він бачить у мені загадку, але не може знайти відповідь на неї. 

Вдома зустрічає дідусь. З порогу помічаю, що зблід. 

— Щось сталося? — схвильовано.

— Юрій прийшов, — шепоче старим, втомленим голосом.

Киваю. Роздягаюся, знімаю взуття. В голові лише одна думка: “злякався Данте у магазині, то вирішив прийти сюди, показати, як він великодушно дає нам змогу жити без нього”. Проходжу на кухню. Там він, той хто зачав, і це єдине, що він колись робив для мене. Сидить на стільці й вже виглядає злим. 

— Дитинка моя повернулася, — удає, що радий бачити. Позаду мене майорить дідусь. — А я тут тестя прошу п'ятдесят грамів налити, а він каже, у вас немає алкогольного вдома нічого! Приховуєте від мене? Ми ж не чужі! — завзято. Встає зі стільця, намагається обійняти.

Смикаюся. Відступаю до старого кухонного гарнітура. 

— Що тобі потрібно? — сухо питаю, поглядом дідусю показую, щоб йшов в кімнату. — Грошей немає. 

Юрій вигинає косматі брови й всміхається. Червоно-сині щоки додають відчуття огиди. 

— Я бачив твоїх клієнтів, Сабріно! — посмішка зникає. — Або даєш мені гроші, або сюди переїду. 

Закочую очі.

— Квартира не твоя, ще раз нагадую. 

— І що? — пихато фиркає, ніби не він тут п'янчуга. — Я можу, — наближається. Запах спиртного в ніс б'є. — Що ви двоє мені зробите? 

— Викличемо поліцію, — голос дідуся лунає поруч. Скошую погляд, прошу очима йти. Не варто його старенькому серцю спостерігати цю сцену. Він й так пережив смерть дружини та доньки. 

— Вона нічого не зробить, — задоволено мовить Лебідь. — Ти знаєш, діду. 

Хитаю головою.

— Йди, грошей  дати не можу, ми самі ледве справляємося.

— Брешеш, — сичить батько. Щоки червоніють ще дужче, ніж вже є. — Вам шкода для рідного зятя, тата! Жадібні! І ти така, як цей Іскра! Завжди гроші куркулив! Он, навіть прізвище його носиш!

Помахом руки прошу дідуся піти. Батько починає скаженіти, я добре знаю, що це означає. Він заводиться, скоро почне кидатися. 

— Йди, будь ласка, — прошу. — Ми нічим не можемо допомогти. 

Краєм ока помічаю, що дідусь прошаркав у коридор, видихаю. Боюся, щоб гнів Лебедя не зачепив його. 

— Не піду, — сичить. 

— Ти маму довів, — холодно викарбовую, — бабусю, і нас хочеш? 

— А що, боїшся? — нахиляється до мене. Неприємний аромат змушує зморщити ніс. — Смердить від мене? Не подобається рідний батько? — запалюється. 

Не встигаю навіть смикнутися, а він хапає за шию й вштовхує у стіну ліворуч. Кухня хоч і простора, проте місця, щоб втекти чи вирватися, мало. Сила, з якою робить це, вибиває повітря з легень. Навіть не зойкаю, аби дідуся не злякати. Прикриваю рота рукою, поки батько в очі дивиться. 

— Тобі виховання потрібне. Мати з батьками не годні були нормальну з тебе зробити! Язик гострий! 

Хапає за комір й до себе притягує. Проковтую клубок страху перед відчуттям болю. 

— Йди геть! — вимовляю крізь стиснуті зуби.

Юрій довго не вагається. Жбурляє мене, як ляльку, в бік батареї. Падаю, прикладаюся плечем та частиною обличчя. У скроні пече від болю. Влітає дідусь. Рухається швидко. Хапає табурет та змахує ним перед обличчям батька. Кричить:

— Пішов геть, алкоголік! Геть з мого дому! І не смій Сабрінку чіпати! Її не дам! Досить, що доньку зі світу зжив. 

Бачу, погано зараз буде. Встаю, стискаючи зуби аби не стогнати від болю.

— Дідусю, — лагідно прошу. Боюся, раптом його Юрій вдарить? Я без дідуся нікуди. Не зможу. Він — єдине, що у мене зосталося у цьому світі. Надто старий, аби так нервувати. 

Юрій відступає. Таке відчуття, що тільки почав наші страждання. Поки просто повернувся. Він особливо нікуди й не зникав, але останні роки навідувався рідко. Грошей завжди просив, та ніколи не отримував. Думала, заспокоївся, зрозумів, забув… 

— Я поки піду, — кидає злісно, — але я повернуся. 

Обходить діда, штовхає плечем. Він ледве не падає, я вчасно підхоплюю під руку. Чую, що двері за Лебедем замикаються. Лише тоді видихаю. 

— Дідусю, ну навіщо? — шепочу вимучено. 

Ставить табурет й сідає на нього.

— Болить? — мене питає, тягне до себе.

Встаю перед ним на коліна, поки скроню оглядає.

— Все добре, — натягнуто усміхаюся. — Не болить. На вигляд, мабуть, страшніше, ніж насправді. 

Лев Порфирович торкається ранки скроні. Намагаюся не смикатися, щоб не видати свою брехню.

— Прикладемо холодне. — встає.

— Сиди, — саджу назад. — Я сама. 

Беру заморожені вареники з морозильної камери, прикладаю, сідаю за стіл назад та розповідаю, що має зробити Марк Данте. Він страшніше за мого батька, але принаймні від нього фізичних травм немає. 

Спати ми лягаємо рано. Дідусь весь вечір перевіряє як я, чи не погано. Удаю, що все чудово, а вночі потайки випиваю знеболювальне. Голова розривається від болю. Та і, плече болить. Там вже синець конкретний, не менший, ніж на скроні. 

Наступного ранку у нашу антикварну крамницю дістаюся сама. Варто підійти до неї, розумію, тепер це дійсно крамниця з раритетними виданнями, а не магазин старих книг. Данте, як і обіцяв, прислав людей. Це не просто дизайнери інтер'єру, тут і товару побільшало. Деякі ящики розриті, там видніються речі, що нагадують старовинні. Купа людей виносять мої книги. Інші розбирають стійку. Деякі починають щось робити з фасадом. 

Почуваюся дещо у ступорі. Стою, дивлюся на все це дійство. Мозком розумію — магазин належить Данте, хоч він тільки через рік може знести його, якщо забажає. Ми маємо довести доцільність використання землі, аби цього не сталося, аби мати чим крити. І наче справу непогану робить, імовірно модернізація допоможе мені ж, зможу залишитися хоча б продавцем тут. Та… таке відчуття, що в душі хтось порпається.