Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Ти мені збрехав, — кажу голосно. Губи Романа розтягуються в широкій усмішці.

— А ти така правильна, ніколи не брешеш, — його брова повзе вгору.

— Не брешу, — вимовляю зовсім тихо. Більше навіть для себе, ніж для нього.

Автомобіль виїжджає на широку дорогу, і Роман додає швидкості, а я стараюся дихати спокійно. Чую збоку смішок, але не звертаю уваги. Скоріше б до університету доїхати. І ми справді просто мчимо вулицями міста.

Залишається кілька кілометрів, і зупиняємося на світлофорі. Відстібаю ремінь та смикаю дверну ручку.

— Куди це ти? — розумію, що двері заблоковані, і повертаюся до хлопця обличчям.

— Відчини, я хочу вийти тут, — вимовляю тихо й опускаю очі.

— Невже не хочеш похизуватися, що приїхала з зіркою універу? — пихато фиркає Роман.

Хочеться пирснути від сміху, але стримуюсь. Не варто цього робити. Монастирський розізлиться.

— Буде краще, якщо я вийду тут.

Хлопець повертається вперед, натискає на газ та рушає, а через кілька метрів паркується біля тротуару. А потім розвертається і зазирає в мої очі.

Знову сіпаю ручку, наче вона чарівним чином сама відчиниться.

— Подякувати не хочеш? — усміхається Монастирський.

Дивлюся в його обличчя — і мене обпалює страхом. Не тому, що хлопець не гарний. Навпаки.

Він дуже симпатичний.

Темне волосся, великі, чорні очі, мужні, різкі вилиці та пухкі губи. А ямочки, коли він усміхається, притягують погляд і додають хлопцеві чогось по-дитячому чарівного.

Але я до біса боюся цього негідника. Боюся до тремтіння в ногах.

— Дякую, — ковтаю в'язку слину.

— Ми могли б разом приїхати. Не хочу, щоб ти йшла такою слизькою дорогою, мерзнула на холоді. Для мене дуже важливе твоє самопочуття, — Роман говорить так тихо.

Його ніжний голос обвиває мої вуха. Я не вірю в жодне його слово, але відвести погляд від очей хлопця, які заворожують, немає сил.

Сиджу та дивлюся на нього, наче в маренні. Хлопець не відводить погляду і повільно наближається.

“Що він робить?”, — обурюється мій мозок.

А тіло протестує, не дозволяючи відштовхнути нахабу. Монастирський за кілька сантиметрів від мене — і я затамовую подих. А повинна тікати.

— Виходь швидше. У мене немає часу дивитися, як ти тут мрієш, — шепоче Роман, різко перехиляється через мене та відчиняє дверцята.

Бачу посмішку на його обличчі. Він сміється з мене. От я ідіотка.

Вилітаю з автомобіля та чую сміх хлопця за спиною. Швидко ступаю слизьким асфальтом, і соромно підняти голову.

Як можна було так поводитися? Що зі мною таке?

Це все Монастирський. Від страху, який він наводить на мене, я перетворилася на статую в машині. Саме так, тому й поводилася наче дурепа.

Ненавиджу!

Попереду ворота університету, і я пришвидшую крок. Хочу загубитися в натовпі й зникнути. Як завжди.

Ось вже високі, мармурові сходи переді мною, і я біжу вгору. Швидко перебираю ногами, як раптом не відчуваю твердої поверхні та лечу вниз спиною.

“Боже, хоч би шиї не скрутити”, — проноситься в голові.

Спостерігаю, як моя нога підіймається вище, і я вже готова впасти на кам'яні сходинки, як мене хтось ловить. Зажмурюю сильно очі та відчуваю, як мене повертають на тверду землю. Повільно озираюсь навколо та бачу перед собою Павла. Високий, симпатичний, світловолосий хлопець. З гарними, блакитними очима. А ще це найкращий друг Монастирського.

— Жива? — з усмішкою питає хлопець.

— Ага, — відповідаю на автоматі.

Не вірю, що він заговорив до мене.

От Павло зовсім не схожий на Романа. Добрий, спокійний, такий привітний.

— Може, тебе до медсестри відвести? — питає хлопець.

Хитаю головою у відповідь, а в самої губи розтягуються в усмішці.

— Тоді міцно тримайся на ногах. Падати — боляче, — він усміхається широкою, щирою усмішкою.

— Що, вирішив рятувати знедолених? — чую за спиною голос Романа і завмираю. Усмішка зникає, і я закушую щоку зсередини.

— Ну що ти говориш? Допоміг дівчині. Врятував, можна сказати, — сміється Павло та подає руку другові.

— Йдемо, запізнюємося вже.

Повз мене проходить Монастирський, ледь зачіпаючи плечем, і хлопці йдуть.

А я дивлюся, як шепочуться навколо студенти, і біжу до інших дверей…