Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 Такий прекрасний сонячний ранок затьмарювало тільки одне — поява Романа за столом у вітальні.

— Синку, доброго ранку, — вітається дядько Андрій, коли хлопець проходить повз нас і йде у бік кухні.

— Усім смачного, — повертає голову Роман і дивиться просто на мене.

З кухні він повертається з чашкою кави, з шумом висовує для себе стілець та сідає на нього.

— Поснідати не хочеш? — дивиться на сина чоловік.

— Я поснідаю у більш приємній компанії, — вищирюється Роман своєю гиденькою, милою посмішкою.

Ненавиджу цей його погляд. Усім виглядом він показує, що зневажає людей навколо.

— Ромо! — гиркає дядько Андрій.

— Зрозумів, зрозумів. Мовчу, — хлопець підіймає руку з усмішкою і підводиться зі стільця. — У тебе п'ять хвилин. Більше чекати не буду, — кидає на мене один-єдиний погляд, а все тіло наче обливають пекельною лавиною.

Спостерігаю, як Монастирський покидає кімнату, і повільно підводжусь, стискаючи руки в кулаки.

— Я сама доїду, — кажу тихо, хоча хочеться закричати.

Роман повільно розвертається та застигає на порозі.

— Ясенько, Рома підвезе тебе. Звідси далеко до університету, — вимовляє дядько Андрій.

Не відводжу погляду від хлопця, який хмуриться, а потім на його обличчі з'являється крива посмішка.

— Вона проґавила свій шанс. Я нікого не збираюся вмовляти, — хмикає Роман і швидко йде до виходу.

Чую, як голосно гримають вхідні двері, і сідаю, шумно втягуючи повітря.

— Я викличу тобі таксі, а завтра подумаємо про водія, який буде возити тебе до університету, — спокійно вимовляє чоловік.

— Думаю, я зможу спокійно доїхати на автобусі. Та й кожного дня можу так їздити.

— Ясенько, я хочу, щоб тобі було комфортно.

— Мені буде комфортно, якщо я сама доїду до універу, — дивлюся на свою маму, очікуючи її підтримки.

— Андрію, все гаразд. Хай сьогодні буде так, як хоче Ясенька, а завтра вирішимо щодо водія, — вимовляє вона, дивлячись на мене з усмішкою.

Зупиняюся перед дзеркалом у передпокої та поправляю своє русяве, трохи пухнасте волосся. Ніколи не виходить його нормально вкласти. Ось і зараз. Тільки ж вирівняла, навіть години не минуло, а вся голова знову в кучерях.

Поправляю в'язаний білий светр, розглядаю темні джинси та теплі черевики на шнурівці, зверху одягаю чорний, довгий пуховик і виходжу на вулицю.

На плече закидаю свій рюкзак і з прекрасним настроєм йду до воріт.

Здається, чудово вийшло, що Роман поїхав без мене. Я боюся його. Боюся, що він скаже, що зробить. Йду вперед і бачу, як до мене назустріч виходить Міша.

— Доброго ранку, Ярославо Анатоліївно, — вітається з усмішкою хлопець.

— Добрий ранок.

Мене Ярославою тільки викладачі в університеті називають і батько. Навіть дивно чути повне ім'я від незнайомої людини.

— Вам таксі викликати? — питає охоронець, відчиняючи для мене ворота.

— Ні, дякую. Я на автобус.

Михайло киває і дивиться на мене якось дивно, розглядаючи з ніг до голови. А потім пропускає вперед.

— Праворуч, — він показує жестом і зникає за воротами.

Ну от. Чудово. Гарний день, прекрасна погода, попри легкий морозець починає підійматися сонечко і навіть вітерця не чутно.

Опускаю очі та бачу шнурок, який розв'язався на моїх черевиках, й опускаюся, щоб виправити цю неприємність. Через секунду біля мене з шумом зупиняється знайомий кросовер. Затамовую подих і просто зависаю.

— Заснула там, чи що? — пирскає від сміху Роман.

Ну що він тут робить? Сказав же — їде. Якого біса затримався?

Повільно підіймаюся і дивлюсь на хлопця, який висунувся з вікна свого автомобіля.

— Чого тобі? — питаю тихо.

— Сідай, я підвезу.

Не розумію, чому він завжди поводиться, неначе цар, а всі інші — його холопи та повинні йому кланятися. Хіба ж не можна ставитися до людей нормально? Напищений індик.

— Я доїду автобусом, — вимовляю швидко та йду вперед.

Чую, як автомобіль їде за мною. Це дуже дратує.

— Автобус уже поїхав. Наступний буде через годину. Невже наша відмінниця хоче запізнитися на першу пару? — цикає Роман.

Через годину? Сповільнюю крок.

Мені не можна спізнюватися. Не сьогодні. У мене важливий залік. Та й стояти на такому морозі — не найкраща ідея. Зупиняюся, і Монастирський виїжджає на узбіччя переді мною.

— Довго мерзнути будеш? — питає хлопець.

Втягую холодне повітря та обходжу авто. Сідаю в теплий салон — і тіло розслабляється.

Роман тисне на газ — і мене втискає в сидіння. Хапаюся рукою за ручку на дверцятах і швидко пристібаю ремінь безпеки.

— Боягузка, — сміється хлопець.

Вправно об'їжджає автобус, який стоїть на зупинці, і я переводжу здивований погляд на нього.