Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Падаю захекана на стілець біля Олі та опускаю голову, потираючи обличчя долонями.

— Ясю, ти чого це? — чую над вухом голос подруги.

— Ненавиджу його, — шепочу, скиглячи собі під ніс.

— Що цей козел знову тобі зробив? — сопе дівчина.

От хто в курсі всіх перепалок між мною та Монастирським, так це Олька. Навіть присутньою була при деяких. Та й виговоритися час від часу мені потрібно.

— А що він міг зробити? Принизив... Та хіба це вперше? — підіймаю очі на подругу.

— Ну, гад же! Чого він взагалі до тебе причепився?

— Цього разу справа не тільки в Монастирському, — перед очима бачу усмішку Павла.

— Тебе що, ще хтось образив? — Олька дивиться на мене впритул.

— Врятував, — мої вуста сіпаються в усмішці.

— Ясю, ти можеш нормально розповідати? — смикається дівчина.

В аудиторію заходить викладач, і мені доводиться відкласти нашу розмову.

Але за обідом я описую все, що сталося вранці, подрузі, дуже докладно. У всіх подробицях і з мрійливим поглядом.

— То Павло зацікавився тобою, так? — усміхається Оля, перехиляючись через столик.

— Не впевнена… але він так дивився. І його губи… Я маю на увазі усмішку, — смикаю себе, припиняючи фантазії.

— Ну, звісно. Усмішка, — хіхікає дівчина, і ми продовжуємо їсти.

Їдальня університету — це єдине місце, де я точно не можу наткнутися на Монастирського. Такі, як він, не обідають тут. Вся його компашка їздить у ресторан у центрі міста. І саме протягом пів години я можу дихати на повні груди.

Але пів години швидко закінчуються, і мені треба знову озиратися.

Роблю глибокий вдих і покидаю їдальню. Зазираю за кожен кут перед тим, як пройти коридором. Хоча Оля поряд, але мені неспокійно.

Пара починається, щойно викладач заходить в аудиторію. Минає кілька хвилин, і мій мобільний починає вібрувати.

— Мамочко, я на занятті. Не можу говорити, — шепочу, прикриваючи слухавку долонею.

— Донечко, вибач. Я тільки хотіла повідомити, що з університету тебе привезе Роман.

— Що?! — викрикую — і вся аудиторія дивиться у мій бік. А викладач дивиться так, що зараз в мене, здається, полетить його товстий журнал.

Не чекаю такої ганьби й, вибачившись, сама біжу до дверей, схопивши рюкзак.

— Я сама доберуся, — шиплю у слухавку, і мій голос розноситься порожнім довгим коридором.

— Андрій уже про все потурбувався. І Ромка згоден тебе підвезти.

— Ромка? Відколи це ви так здружилися? — хмурюся, слухаючи лагідне звернення мами.

— Він хороший хлопець. Просто колючий трохи, — чую, як вона усміхається.

— Колючий? — пирскаю.

— Це все через важке дитинство, — тихо вимовляє мама.

— Ну, звісно. От в кого важке було дитинство, так це в цього бельбаса, — вимовляю іронічно.

— Доню, вранці я тебе підтримала, щоб не було конфліктів. Але також не хочу, щоб ти так добиралася до університету. Це занадто далеко, на вулиці холодно, швидко темніє. Ні, ні. Роман тебе підвезе. А щодо ваших взаємин... Ти просто його погано знаєш. З часом ви подружитеся.

— Мамочко, мені час.

— Зроби, як я сказала.

— Гаразд, бувай. До вечора.

Сперечатися з мамою не хочу. Та й безглуздо це. Доведеться їхати з Монастирським.

Звісно, життя в нього важке було, угу. От спробував би він пожити в злиднях з батьком-алкоголіком, який ще й руку на дружину підіймає. І не тільки на дружину...

Ні.

Змахую сльозу, яка біжить по щоці, і йду до виходу. Не хочу згадувати ті дні. Все закінчилося, і ми з мамою забудемо те, що було. Вже забули.

— Невже відмінниця прогулює пари? — чую за спиною голос Романа.

Ну, якого біса? Чому знову він? Кидаю мигцем погляд на хлопця, який з'являється нізвідки, і йду далі.

— От вже твоя мамуся засмутиться, коли почує, що її люба донечка замість того, щоб вчитися, вештається бозна-де.

Прикриваю очі, втягуючи повітря, яке навіть гірчить від жовчі цього козла. Мене починає трусити, а ще мені набридло тікати.

— Якого біса ти чіпляєшся до мене?! — гарчу як божевільний собака.

Як же він дістав, чорт забирай!

Роблю крок до хлопця, зупиняючи сльози, які вириваються назовні. Руки самі стискаються в кулаки. І бачу, як Роман відхиляється назад. Його очі бігають, вивчаючи моє обличчя.

— Яке тобі діло до того, де я, з ким і що роблю? Чого ти весь час принижуєш мене? — останню фразу вимовляю зовсім тихо.

Підходжу до хлопця і зазираю в його очі. Він дуже здивований такою тирадою. Навіть не кидається своїми дурнуватими коментарями в мій бік.

— Коли це ми з тобою стали друзями настільки, щоб ти почала ставити мені питання? — спокійно вимовляє Роман.

Мить здивування минає, і він знову у своєму амплуа.

— Не лізь до мене, а я, своєю чергою, не буду попадатися тобі на очі. Ані вдома, ані тут, — обводжу поглядом хол універу.

— Вдома? — з насмішкою вимовляє хлопець.

Він робить крок вперед, змушуючи мене відступити.

— Будинок мого батька — це наш дім. А ви з матусею — приживалки, які скоро звалять з нашого життя.

— Та що я тобі такого зробила? — кажу зовсім тихо.

Ковтаю клубок, який стоїть у горлі, та опускаю очі, стримуючи образу.

— Моя мама кохає твого тата.

— Кохає. Ну, звісно. Вона, як всі баби, цікавиться грошиками на його рахунку.

— Ненавиджу тебе, — шепочу, скрегочучи зубами.

Розвертаюся та біжу до виходу.

— Мій батько скоро також зрозуміє, хто ви насправді. І викине вас на той смітник, де підібрав.

По щоках ллються сльози. Мені так образливо. Навіщо він так? Чим ми завинили?

Що я зробила йому поганого?

Вибігаю з території університету і перетинаю стоянку. Витираю сльози, які не дають спокою, і тихо схлипую. Зупиняюся за високим деревом і спираюся спиною об стовбур, щоб не впасти.

Заплющую очі, стараючись заспокоїтися. Треба перестати плакати та опанувати себе.

— Ясю? У тебе щось сталося? — чую поряд голос.

Повертаюся та бачу Павла, який сидить у новенькій, спортивній машині та зацікавлено розглядає мене.