Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"

мати... І що ти мені, Марійко, сказала би, дивлячись на все це зі своєї небесної висі? Треба було гачок на двері зачепити, під дев’ятьма замками тримати, щоб від гріха подалі... Завбачила ти мою грішну душу, бачила мене наскрізь, Марійко ти моя, що на небесах... Не послухав я твоїх слів — тепер останнє волосся з голови деру з сорому перед тобою і Богом... А перед людьми то зовсім не соромно. Усі ми такі — по шию в гімні...

ПЕС: Що він говорить? Чи не про тебе?

ДІВЧА: Не гавкай.

АПОЛЛІНАР: Хоч куди пішов би я, повсюди запах гімна тягнеться слідом... Гидко такий сморід в себе втягувати, задуха мордує, але до чого тільки не звикає людина. Коли корова чи свиня навалить, то запах лайна такий солодкавий, запашний, парує, мов лука на світанку. Станеш у таке босоніж, а відчуття — немов удома: тепло по жилах розливається, здіймається по стегнах до серця, тече в голову...

ПЕС (захоплено): Філософська натура!..

ДІВЧА: Цить! Будь чемний!

АПОЛЛІНАР: Лихо ти, лишенько! Це від мене чи від вас так тхне?.. Хоч носа затикай! Я ж у суботу в лазні парився... Соромно поміж людей потрапити, ще подумають: щось не так... Де те дівчисько, соромота литовського села? Без грошей, без рукавичок у таку холоднечу. Зате зі здоровим животом... Вітання, пане, чи не бачили вагітної дівчини? (Виходить слідом за уявним перехожим.)

ПЕС: Гав, він говорив про тебе!

ДІВЧА: Це дядько. Бідолашний, повернувся розшукувати мене, купу часу на мене змарнує...

ПЕС: Тобі щастить. Мене ніхто не шукає... Якщо хочеш знати, це не я покинув господаря, а він мене. Ось так.

ДІВЧА: Песику ти мій...

ПЕС: А знаєш, що? Гайда повернімося до твого дядька разом. Мені близький його стиль мислення, на дозвіллі могли б пофілософствувати... Га?

ДІВЧА: Маленький, у нашому селі й без тебе вже три шавки бігають. Окрім того дядько — індивідуаліст, він розмовляє лише з собою. Думка інших його не цікавить. Особливо, коли той інший — собака.

ПЕС: Хочеш мене образити?..

ДІВЧА (міркує): Хочу захистити від... психологічної травми.

ПЕС: Від чого? Від... псих... псих... псих... (Не може вимовити.)

Обоє лопають від сміху.

ПЕС: Але ви, люди, таких слів попридумували...

ДІВЧА: Ага, сьогодні я почула ще кумедніше... Зачекай... A! Си-ту-a-ці-я! (Лягають від сміху.) Уявляєш? Хоч ляж отут і вмри!

ПЕС: А як тобі моя «гарм-o-o-o-нія», я нещодавно вивчив...

ДІВЧА: А «дядько Аполлінар — індивідуаліст»? Ха-ха-ха!

ПЕС: Філософ!

ДІВЧА: Телескоп!

ПЕС: Педофіл!

ДІВЧА: Хто це?

ПЕС: Депутат-педофіл зранку дудлить ноотропіл!

ДІВЧА: Годі, вже досить!.. Я вмираю!.. Годі, не сміши!..

Вони заспокоюються, обоє лягають на землю і споглядають небо.

ДІВЧА: Бачиш зірку?

ПЕС: У мене короткозорість.

ДІВЧА: Уперше зустрічаю короткозорого собаку.

ПЕС (дражниться): А ти взагалі собаку колись бачила?

ДІВЧА: Ясна річ!

ПЕС: То знай: усі ми такі. Не маю жодного уявлення, яка та зірка з вигляду.

ДІВЧА: Це така сяюча крапочка.

ПЕС: Наче мастка блоха?

ДІВЧА: Так, тільки не стрибає. Зірки рухаються так поволі, що неозброєним оком навіть і не побачити. Тому нам здається, що вони просто висять на одному місці, й усе.

ПЕС (замріяно): Гав, якби всі блохи були такими повільними... Що там довбеться у твоєму животі? (Прикладає вухо.)

ДІВЧА: У моєму животі кóпається лоша. Воно тішиться, що незабаром ми з ним зустрінемось і зможемо разом гасати по безкінечній луці, там, де його батько пірнув у мене. Ми житимемо від блискавки до блискавки, а я пахнутиму своїм сином, а син — мною. Я приведу його до грушки-дички, і там він питиме молоко з моїх грудей, що сяятиме білизнóю. Там ми з ним розмовлятимемо, будемо зрозумілі одне для одного й одночасно — нескінченні. Коли він виросте великим і сильним, я приляжу на його спину, міцно обійму його шию, і ми разом пустимося навколо земної кулі через міста, пустелі й моря... А всі й далі житимуть, як і жили до того, усі нас позабувають — яке щастя!

ПЕС: Холоднішає.

ДІВЧА: Ти маєш хутро.

ПЕС: Я маю блохи, які те хутро проточили... Придумай щось, бо помру.

ДІВЧА: Не помреш.

ПЕС: Помру. Навмисно помру. З принципу.

ДІВЧА: Соромно таке казати.

ПЕС (глузує): Гав, аж згоряю від сорому.

ДІВЧА: Я, здається, знаю, куди ми можемо піти. Але ти поспішай, бо ще запізнимося, а той чоловік украй пунктуальний.

ПЕС: А він розумний?

ДІВЧА: Не знаю, але добрий, і це напевно.

ПЕС: Ліпше був би розумним.

ДІВЧА: Швидше, швидше.

ПЕС: Я ж не експрес. У мене свій стиль.

ДІВЧА: Який іще свій стиль?

ПЕС: Поспішати так, щоб хвіст не випередив голови. Гав?

ДІВЧА: Гав!

Сцена 6

Кабінет Лікаря. Звучить класична музика. Лікар лежить із заплющеними очима на дивані й сьорбає коньяк. Лунає дзвінок у двері.

ЛІКАР: Відчинено! Хай йому грець!..

Входить Гарна Пані.

ПАНІ: Це знову я. Ви мене проклянете.

ЛІКАР (розгублено): Години прийому вже завершилися.

ПАНІ: Я знаю. Просто йшла повз, мій дім тут зовсім поруч. Побачила у вікнах світло і раптом згадала, що моя рукавичка залишилась у вас... Правда, я про це згадала ще вдень, але не мала змоги повернутися... Отож.

ЛІКАР: Справді, я зовсім забув про вашу рукавичку. Ви пальці не відморозили? Дарма не повернулися вдень, має бути справедливість: ви мені монету, я вам — рукавичку.

ПАНІ: Авжеж. Погляньте в кишеню свого пальта.

ЛІКАР: Ага, ось вона. Згорнулась у клубочок, пустунка.

Гарна Пані збуджено натягує рукавичку на руку.

ПАНІ: Вона на вигляд якась завелика. Бачите, як сповзає вниз по руці?

ЛІКАР: Поспішаєте?

ПАНІ (з істеричною ноткою в голосі): Ні, не зовсім. По-правді, зовсім не поспішаю... Вам навіть важко уявити, як я зовсім не поспішаю, докторе. А ви, я бачу, релаксуєте?

ЛІКАР: Як би це сказати... Я зазвичай після роботи теж нікуди не поспішаю. Я полюбляю усамітнення й тишу, а мій дім...

ПАНІ: ...надто не схожий на те, що ви полюбляєте.

ЛІКАР: Частково. Тут ніхто не тривожить мого спокою. Хороша музика, зручний диван, щоб голову притулити... Мені подобається обміркувати день, що минає, і заглянути в завтрашній.

ПАНІ: Ви ще заглядаєте в майбутнє?

ЛІКАР: А що в тому поганого? Вам не цікаво знати, якими справами заповните кілька прийдешніх днів?

ПАНІ (з досадою): Це неважко вгадати.

ЛІКАР: Мені таке планування надає відчуття безпеки.

ПАНІ: Ілюзію безпеки.

ЛІКАР: Я так бачу, що ви все знаєте.

ПАНІ: А я бачу, що ви вже розігрілися. Коньячок?..

ЛІКАР: Скуштуєте?

ПАНІ: Не відмовлюся.