Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"

Сцена 5

Вагітне Дівча прямує через місто. На сцені я це уявляю у двох варіантах (режисер може вибрати свій).

Перший варіант. Шестеро акторів вишиковуються на сцені так, що Дівча опиняється у центрі. Актори стоять спинами до глядацького залу, ми можемо бачити лише обличчя дівчини. Вона крокує на місці й розмовляє з акторами — перехожими. Вони не рухаються, не обертаються, не змінюють пози. Вони лише відповідають на запитання. Вони безликі.

Другий варіант. Шестеро акторів стоять у довільному порядку на сцені відповідно до режисерського бачення. Кожний із них завмер у своїй позі, яка розкриває характер персонажа (2-а, 3-я, 4-а людина), стать (3-я людина) і професію (1-а і 5-а людина). Дехто з них може стояти обличчям до глядача, а дехто — спиною. Дівча крокує на місці й розмовляє з акторами, як і в першому варіанті. Актори відповідають, не рухаючись, не змінюючи пози, яка є стоп-кадром типажу, який вони створили.

Один із шести акторів виконує роль Пса. Коли настає його черга виголошувати текст, він просто «оживає» зі своєї пози й підходить до Дівчати. Інші актори виходять зі сцени врізнобіч.

ДІВЧА: Добрий день.

ПЕРША ЛЮДИНА: Добрий день.

ДІВЧА: Подаруйте мені булочку з хрусткою скоринкою за тридцять центів.

ЛЮДИНА: Не зрозумів...

ДІВЧА: Подаруйте мені он ту булочку.

ЛЮДИНА: Дівчинко, це магазин, а не благодійний центр.

ДІВЧА: Я хочу їсти.

ЛЮДИНА: То купіть.

ДІВЧА: У мене немає грошей.

ЛЮДИНА: Слухай, забирайся звідси, поки я добра.

ДІВЧА: Ви погана. До побачення.

Дівча прямує далі.

ДІВЧА: Добрий день.

ДРУГА ЛЮДИНА: Привіт.

ДІВЧА: Я шукаю чоловіка у чорному капелюсі й з газетою.

ЛЮДИНА: Багато тут таких проходить.

ДІВЧА: Ви справді не бачили його?

ЛЮДИНА: Я не витріщаюся на перехожих, я – зайнята людина.

ДІВЧА: Шкода. Спостерігати за людьми — велике задоволення.

ЛЮДИНА: Дитино, іди додому. Тобі тут не місце.

ДІВЧА: Дякую.

Іде далі.

ДІВЧА: Добрий день.

ТРЕТЯ ЛЮДИНА: Здоровенька була.

ДІВЧА: Ви не зустрічали тут чоловіка в чорному капелюсі?

ЛЮДИНА: А я тобі не підходжу?

ДІВЧА: Ні. Ви зовсім інший. Навіть несхожий.

ЛЮДИНА: Навіщо він тобі? Капелюх куплятимеш?

ДІВЧА: Ні, лише зніму з його стомленої голови й завішаю на цвях.

ЛЮДИНА: А мого завішати не бажаєш?

ДІВЧА: У вашого капелюха... небезпечна форма.

ЛЮДИНА: Ха-ха-ха! Комедіантка... (Хтиво.) Ну, ходи до мене.

ДІВЧА: Відпустіть. Я поспішаю.

ЛЮДИНА: А ти впевнена, що він чекає?

ДІВЧА: Ні.

Іде далі.

ДІВЧА: Добрий день.

ЧЕТВЕРТА ЛЮДИНА: Ну?..

ДІВЧА: Ви боїтеся потрапити під машину?

ЛЮДИНА: Боюся, а що?..

ДІВЧА: А чого бояться машини?

ЛЮДИНА: Вони нічого не бояться. Їм нема чого боятися.

ДІВЧА: І я нічого не боюся. Мені нема чого боятися! Дякую за хорошу думку!

Іде далі.

ДІВЧА: Доброго вечора.

П’ЯТА ЛЮДИНА: Доброго вечора.

ДІВЧА: Яка затишна кав’ярня.

ЛЮДИНА: Дякую. Чого бажаєте?

ДІВЧА: Піцу з грибами, сиром і гострою паприкою. Я візьму з собою.

ЛЮДИНА: Прошу... Обережно, не упустіть.

ДІВЧА: Ні-ні, я дуже голодна!

ЛЮДИНА: Зачекайте, а хто платитиме?

ДІВЧА: Не знаю. Можливо, ви?

ЛЮДИНА: Гей, повернися! Затримайте дівчисько!

ДІВЧА (засмучено): Вибачте. Я вас надурила.

Дівча тікає. Зупиняється й оглядається, чи ніхто не наздоганяє. Тоді сідає й починає жадібно їсти піцу. Підбігає Пес.

ПЕС: Гав, дай відкусити.

ДІВЧА: Песику, ти голодний?

Дівча відламує шматочок піци і простягає руку псові, утім він не наважується підійти.

ПЕС.: Поклади на землю і відійди.

ДІВЧА: Підходь. Не бійся. Я не страшна.

ПЕС: Сам бачу. Але їсти з чужих рук негігієнічно.

ДІВЧА: Гм. Твоя правда. Я давно не мила рук.

Вона кладе шматочок піци на землю й ледь відходить убік. Пес наближається, бере і їсть.

ДІВЧА: Господар не дбає?

ПЕС. Він дуже зайнята людина.

ДІВЧА: Забуває погодувати?

ПЕС: Якби це сказати... Я його покинув.

ДІВЧА: Чому?

ПЕС: Погано зі мною поводився.

ДІВЧА: Бив?

ПЕС: Іще цього бракувало! Я не дозволив би навіть пальцем доторкнутися!

ДІВЧА: То чим не вгодив?

ПЕС (гордовито): Не ділився думками.

ДІВЧА: Ти почувався самотнім?

ПЕС: Занадто ніжно сказано! Я полюбляю роздуми. А коли проводиш цілі дні на самоті... Навіщо марно думки пасти? Вони мають циркулювати між псом і його господарем. А коли господар цього не бажає...

ДІВЧА: Добре тебе розумію. На, бери ще шматочок... А я пішла тим часово. Шукаю, де прихиститися б. Щоб тільки дах був над головою. З мого живота скоро вистрибне лоша, і тоді я знов зможу повернутися додому.

ПЕС: Тобі добре.

ДІВЧА: Слухай. Ти ганяєш повсюди... Може, ти знаєш чоловіка в чорному капелюсі?

ПЕС: Він постійно тиняється біля вокзалу?

ДІВЧА: Так! Це він!

ПЕС: Страшенно неприємний тип. Навіщо він тобі?

ДІВЧА: Треба. Може, знаєш, де він зараз?

ПЕС: Як це де? Удома, біля вокзалу. Можу тебе відвести. Та на твоєму місці я його остерігався б. Він теж ховає свої думки, сторониться від інших.

ДІВЧА: Бідолашний.

ПЕС: То відвести чи ні?

ДІВЧА (немов про себе): Ні, так зле. Він зовсім злякається. Він має подумати, що ми зустрілися випадково, розумієш?

ПЕС: Ага... Ви закохані?

ДІВЧА (роздумує): Не знаю.

ПЕС: Співчуваю. Я закохуюсь двічі на рік і в усіх одразу. Мені відомо, яка це мука! Аж усе тіло свербить. Вибіг погуляти, як кажуть: себе показати, на інших подивитися, а сучки довкола — одна за одну вродливіші, і всі готові піти з тобою!.. Ах, ті весняні вакханалії! Вештаєшся весь опухлий, серце десь під хвостом теліпається, хоч розірвися на шматочки! Застрибнеш на якусь красуню, відчуєш сенс життя, а потім знов... нагряне беззмістовність, що душу ятрить. І знов усе спочатку... Але це минає, я це знаю з досвіду.

ДІВЧА: Дурнику, ти ж собака. У людей усе інакше.

ПЕС: Ну, не знаю, як інші... але мій господар такий самий.

ДІВЧА: Можливо, він не має до кого притулитися.

ПЕС: Гав! Ну, перепрошую! А я? Люди саме для цього і тримають собак.

ДІВЧА: Можливо, він забув про груди своєї матері.

ПЕС: Я тобі сказав би!.. У нього щоночі нові груди, гав!

ДІВЧА: Наче поїзди на вокзалі, чи не так?

ПЕС: Ну, як сказати... (Філософствує.) Від цього ясно, що змучуєшся.

З’являється стурбований дядько Аполлінар.

Дівча хапає Пса за руку, і вони ховаються.

АПОЛЛІНАР. Ой, то біда, біда! Усе за тим дівчиськом не догляну, хай її чорт ухопить! З таким животом і втекла. Так мені й треба, щоб на старості літ спокою не