Читати книгу - "Як звірі правувалися з людьми, Народні"

— Як же се так? — запитали разом відпоручники людські і звірячі.

— А так. Ті звірі, що досі, служили чоловікові, мають служити йому й дальше. Ті звірі, що досі жили на волі і або боролися з чоловіком, або тікали перед ним, будуть чимраз більше улягати його перевазі, їх число буде меншати і чоловік добиратиме чимраз нових і ліпших способів на їх винищення.

— Де ж тут друга половина вироку, премудрий царю? — крикнули благально звірячі відпоручники.

— З тими звірами, що йому служать, має чоловік поводитися як зі слугами, близькими йому натурою і призначенням, як з творами, що так само родяться, ростуть, почувають голод і спрагу, біль і радість, смуток і втіху, як він. А тих, що йому ворожі, нехай убиває без зайвої муки.

— Де ж друга половина твойого вироку, премудрий царю? — ще раз крикнули звірячі відпоручники.

— За тих звірів, що йому служать, має чоловік дбати, має працювати і турбуватися за них, служити їм у їх хоробах і припадках, — мовив далі цар Соломон.

— Се він чинитиме для власної користі, премудрий царю! — мовили звірі. — Але друга половина вироку обіцяла нам...

— Дурні ви, невидющі! — крикнув, розсердившися, цар Соломон. І, підвівши праву руку, взяв нею положену обік себе на гаптованій подушці невеличку чорну паличку з великим блискучим діамантом на кінці.

— Всі, хто тут у залі, дивіться пильно на сей камінець, що на кінці сеї палички! — мовив цар і підняв паличку та держав її нерухомо просто перед собою.

Всі звернули очі на діамант.

— Що бачите?

— Нічого не бачимо, — відповіли всі в один голос. — Блиск того каменя сліпить наші очі.

— А тепер? — мовив цар і замахнув паличкою широке півколесо.

По залі пройшло глухе стогнання, окрик здивування і жаху, без виразних слів. Усі повитріщали очі на невидане диво.

Від замаху чудодійної палички в залі зробилося якесь дивне світло. Всі предмети, що були вперед видні, нараз зробилися якимись безмірно великими; їх віддалення від очей також збільшилося так страшенно, що вони немов щезали, робилися якісь прозірчасті, мов тінь або рідка мла. Натомість, у безпосередній близькості, всі побачили незліченні дрібні істоти — кульочки, палички, голки, хрестики та ниточки. Вони літали непроглядними хмарами скрізь у повітрі, плавали цілими струями при кождім русі, при кождім подуві, чіплялися міліардами кождого тіла, і де тільки знаходили собі поживу, крихіточку слини, плину, клею, поту, там зараз прилипали, росли, насисалися, пучнявіли і розпадалися, лишаючи по собі маленьку крапелиночку отруйного плину. І тут же на очах у всіх протягом кількох хвилин кождий міг бачити, як у кождого його сусіда — на тілі, в очах, у вухах, у роті, в крові, в легких (усі тіла при тім дивнім світлі робилися прозірчастими, великі тіла неначе щезали, а зате видні були тільки ті маленькі, невидні для голого ока) — скрізь творилися тисячі, міліони гнізд тих дивних, дрібненьких істот і кождої хвилі грозили затроїти, зіссати, знищити кожде найбільше тіло. Зачудувані відпоручники бачили, як ті таємничі маленькі істоти не минають нічого і нікого, чіпляються навіть стін, мурів, гладко полірованих стовпів, усюди липнуть, всисаються, гризуть без зубів і множаться, множаться безнастанно, страховинним способом і нечуваними числами.

Та, придивляючися ближче, вони спостерегли, що ті дрібнесенькі істоти, хоч без очей, без ротів, без ніяких знарядів, хоч усі майже однакові між собою, все-таки виявляють деякі різниці і відповідну до них ворожнечу між собою. Кульочки кидалися на прутиків і пожирали їх; прутики своєю чергою давалися взнаки тарілочкам, бляшкам або іншим кульочкам. І в тім таємнім світі йшла ненастанна боротьба, далеко лютіша, ніж у світі, доступнім для людських і звірячих очей. Тут гибли щохвилі міліони, але рівночасно і народжувалися міліони; по правді, тут не було ні вродин, ні смерті, бо ж усе те хиталося між двома берегами: кульочка пучнявіла і розпадалася на дві — не мертві, але живі, менші кульочки.

Всі присутні стояли довго, мов ошоломлені тим нечуваним видом.

— Бачите тепер, хто властиво ваш пан і ваш ворог? — мовив Соломон і махнув паличкою в противний бік, і дивне видовище щезло.

— Отсі маленькі істоти не дбають про вашу суперечку, — мовив далі цар. — Незримі і недосяжні для вас, вони дні й ночі, кождої хвилини облягають, точать, заповнюють вас. Ваше тіло опирається їх напорові, доки здорове, і здорове доти, доки знаходить у собі соки, що можуть пожирати, розтоплювати тих приблуд. Та нехай між ті їх міліарди заблукається одна бульбашечка іншого роду, против якої ваше тіло, ваша кров, ваша слина не має соків, і вона протягом короткого часу розмножиться в вашім тілі і довкола вас, затроїть вашу кров, затроїть повітря, яким ви дихаєте, і ви, велетні, падете жертвою тої незримої бульбашечки, яких міліони, зложені на купу, таки ще незримі для вашого ока. Ось вам друга половина мойого присуду. Отсим дрібнесеньким звірам будете підвладні всі ви, люди й звірі. Коли на них зійде така порода, ви будете тисячами і міліонами гинути безпомічно. Аж як знайдете способи боротися з ними, тоді... ну, та тоді не треба вам буде ніякого суду.

Цар махнув рукою на прощання, і всі вийшли з зали. Від того часу вже звірі не правувалися з чоловіком.