Читати книгу - "Як звірі правувалися з людьми, Народні"

ж ви знаєте, що мойому життю завидують навіть люди. Роботи ніякої не роблю, а те, чим я для них услужний, себто полювання на миші — то моя найкраща розкіш і охота. А вдень звичайно вилежуюся собі на печі, бавлюся з дітьми, і вже хоч яка бідна господиня, а все-таки мусить розстарати дрібку молока для дітей і для котика. Недаром люди і приповідку зложили, що лиш котові та попові добре жити на світі. Отим я говорю, що гріх би мені був жалуватися на чоловіка.

І з сими словами всі три відпоручники відлучилися від звірячої громади і пристали до людської.

Похнюпили голови інші звірі, побачивши се відступство.

— Аж тепер бачу, що наша справа стоїть погано, — мовив Слон. — Уже коли наші товариші тратять віру в її слушність...

— Е, що, байдуже про таких товаришів! — з погордою мовив Лев. — Що мені за товариш — Свиня! Звір безхарактерний! Тупоумний грубошкірець!

Слон трохи ображено покрутив трубою: бачите, Свиня його далека своячка, бо й він же грубошкірець.

— Ну, ну, — мовив він ущипливо до Льва, — ти на грубошкірцях дуже не їздь! Мають вони свій розум і характер. А щодо відступства від нашої спільної справи, то бачиш сам, що й твій любий своячок Котик ані на волос не ліпший від Свині. Йому аби своя вигода, а постояти за спільне діло — овва!

— Та ще зі Свині ані з Кота мені не дивно, — мовив Ведмідь. — Звісно, звірі, своя шкіра і своя вигода кождому наймиліша. Але Кінь! Розміркуйте лише його поступок! Адже він, може, найтяжче поневолений зі всіх звірів. Скілько-то різних способів придумав чоловік на визискання його сили, здоров’я, життя і тіла! І під верх його бере, сідло на нього накладає, і тягарі на його хребті возить, і в шлеї його запрягає, змушує тягти вози та сани. Та не досить того! А кілько-то разів чоловік для власної забави гонить його і змушує бігати щосили чи то в перегонах, чи то в прогульках! Кілько-то разів бідний Кінь, у шаленім бігу перескакуючи рови, плоти та інші завади, зломить ногу, хребет або скрутить карк і гине на місці! І того не досить! Чоловік зробив Коня спільником своїх найстрашніших злочинів против нас і против своїх же братів людей. Чи ж були би лови на грубого звіра без помочі коней? А головно — Кінь стає до помочі чоловікові в війні против інших людей, гине тисячами в битвах, проливає свою кров і кладе свої кості за діло, якого ані в зуб не розуміє і яке йому зовсім не цікаве. Та й сього ще не досить: чоловік любить його, поки він живий, годує його, чеше й чистить, іноді навіть цілує його морду, а проте бридиться його м’ясом, і коли він постаріється, окалічіє та не може робити, то або ще за життя виганяє його в ліс на поталу вовкам, або по смерті викидає його тіло на жир псам та воронам. Ну, і скажіть же мені, відки після сього всього у того Коня така прихильність до чоловіка?

— Блискучі шори, мабуть, отуманили його! — мовив Цап.— Я не раз бачив, як він, запряжений, вичищений, весь блискучий, аж сам не знає на яку ступити, задирає голову, озирається сам по собі, потрясає брязкальцями та перебирає ногами, так пиндючиться своїм рабським строєм! Уже, видно, рабство так ввійшло в його натуру, що за отакими цяцьками він забув про свою свободу і незалежність.

— Та годі нам говорити про тих відступників, — мовив розважний Слон. — Міркуймо про свою справу! Що нам побити далі? Чи достоювати свойого, чи відступити заздалегідь? Чи стояти на тім, що сказали наші речники, чи шукати нових свідків і доказів для свойого права?

— Я думаю дати спокій! Нащо нам клопоту? — мовив Бегемот. — Моя рада проста. Чоловік жиє на суші, — ми ховаймося в воду; там будемо безпечніші. Він удень воює, а вночі спить; ми переходімо з денного життя до нічного, щоб якнайменше стрічатися з ним. Отеє буде найліпше.

— Все товстошкірець товстошкірцем, — не витерпів Лев, щоб не огризнутися на бегемотове балакання. — А я чую в собі таку лютість, що, коли вирок випаде на нашу некористь, я готов кинутися на того премудрого царя Соломона і розшарпати його.

— Котячий розум незгірший курячого! — буркнув згірдно Слон. — І що ж ти найліпшого докажеш сим? Хіба ти не знаєш, що перед царем стоять ряди узброєних і ти, скачучи на царя, поперед усьго скочиш на їх галябарди? Сам пропадеш а нашу справу попсуєш.

— А може би, — мовив Ведмідь, облизуючися, — може би, ми пригадали собі нашу стару добру приповідку: хто мастить, той їде? Адже ми за дурною головою і до царя прийшли голіруч, і перед трибуналом стали голіруч, — то й як же має наша справа виграти? От якби так кождому членові трибуналу по вуликові чистого меду-патоки... Я би вже віджалував для спільного добра.

— Тю, тю, дурний! — загукали деякі розумніші звірі. — Гадає, що як сам любить мід, то вже й кождий інший готов за мід продати і душу і сумління. Сховайся зі своїм обридливим медом, що бджоли понадушували собі з животів. Ото лакітки знайшов! Тьфу!

Вуйко, почувши ті вигадки та сплювання, засоромився дуже і, бурчачи щось собі під ніс про брак смаку у тих глупих звірів, заліз у кут і, скулившися, слухав дальшої наради.

— Борони нас боже від такого кроку, як радить Бурмило, — остерігав Слон. — Наша справа чиста, а коли б ми попробували підкупувати трибунал, то аж тоді програли би напевно, ще й з соромом. А тепер, провадячи річ чемно, хоч і програємо, все-таки не наберемося сорому. А може-таки й зовсім не програємо. Слухайте. У мене виринула ще одна думка, і то завдяки Ведмедевій промові. Адже відпоручник людей сказав перед судом, що звірі самі собі винні, коли від давнішого панування над світом прийшли до теперішнього упадку. Мовляв: люди працювали і розвивалися, а звірі дармо час гаяли, не навчилися нічого і стратили те, що мали. Попробуймо завтра доказати, що се неправда, що й звірі, бодай деякі, також не їли дармо хліба і не проґавили марно всі науки мами-природи.

— А як же се докажемо? — запитали гуртом звірі.

— Пішлімо зараз післанців до бджіл і до мурашок. Се звірики хоч дрібні, але сильно зорганізовані. Вони мають свої держави,