Читати книгу - "Феміністка, Леонід Григорович Кононович"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Без проблем! Що ще?
— А ще, — сказав я, суворо насупивши брови, — від сьогоднішнього дня ви отримуєте в мене статус таємного агента! Це означає, що вас завербовано для оперативної роботи на фірму «Тартар», і ви зобов'язані виконувати всі, — я підкреслюю: всі! — мої накази й розпорядження. Наприклад, якщо я скомандую: вилізьте на отой будинок і плигніть униз головою, — ви повинні зробити це, не замислюючись! Вам зрозуміло?
Дівча подивилося на мене з неприхованою ненавистю.
— Зрозуміло, зрозуміло… — процідило воно крізь зуби.
— От і добре! Тепер потрібно дати вам оперативне псевдо… Як вас прозивали в дитинстві?
— Що?
— Ну, в школі як на вас казали, га?
— У… у школі? — Дівча знову спаленіло. — Там прозивали мене… є таке слово…
— Ну?
— Мацюцька!
— Як-як?
— Мацюцька!..
— А що це за прізвисько, в дідьчої мами?!
Дівча похнюпилося й знову стало схоже на безпритульного цуцика.
— Ну, спочатку я була така маленька, що з мене всі сміялися, а в десятому класі вже всі дівчата переспали з хлопцями, а я ще ні, й усі на мене показували пальцями й казали, що Мацюцька так і лишилася Мацюцькою й жоден парубок…
— Не люди, — скрушно підсумував я, — а звірі! Ну нічого… ви ще покажете себе на оперативній роботі. Віднині я присвоюю вам звання «таємний агент» і псевдо «Мацюцька». Це означає, що на звертання «агенте Мацюцько» ви повинні голосно й чітко відповідати — «я»! Второпали?
Дівча ще й досі не могло втямити, що з ним розігрують комедію.
— Ну… второпала!
— А ми зараз перевіримо… Агенте Мацюцько!
— Я… — нерішуче відказало дівча, дивлячись на мене своїми великими голубими очима.
— Не чую!
— Я! — відказало воно трохи голосніш.
— Не чую! Ану гучніш… грімким, залізним голосом!
— Я! — щосили крикнула Мацюцька.
— О, — сказав я поблажливо, — це вже ліпше. Для того, щоб набути потрібних інтонацій, раджу тренуватися — по дві-три години щодня й обов'язково перед люстром. Зрозуміло?
— Ну! — буркнула Мацюцька.
— Відповідати треба — так точно! Повторіть?
— Так точно! — відрапортувала Мацоцька.
— Дуже добре! — похвалив я її. — Ваше завдання?
— Що?
Я знову насупив брови.
— Сформулюйте ваше завдання, агенте Мацюцько!
— Передати касету шантажистці! — повагавшись, відрапортувала Мацюцька. — Здійснити візуальне спостереження з метою подальшого створення фоторобота. Визначити професійну належність оперативного об'єкта, скласти психологічний портрет.
— О, — похвалив я її, — це вже й геть незлецьки! Отут відчувається глибина інтелекту… Об'єкт, візуальне спостереження — це все наша термінологія! Бачу, з вас ще будуть люди…
Вона вдячно зиркнула на мене.
— Як я буду вам доповідати?
Я подивився у вікно. Була вже сьома година й сніг надворі помалу вщухав. Що ж, подумалось мені, порозважалися — й досить… ще ж робота попереду!
— Тримайте. — Я простяг їй візитну картку. Це був прямокутний шмат картону, де на чорному тлі було золотими літерами витиснено: «Оскар». Нижче ішов номер мобільного телефона. — Дзвонити мені в будь-яку пору дня і ночи. Говорити коротко й тільки по суті. Дотримуватися суворої конспірації. Ви все второпали?
— Ну!
— Треба казати — так точно! — суворо нагадав я.
— Так точно! — вигукнула Мацюцька, намагаючись надати своєму голосочкові грімких інтонацій.
— Добре, добре… — сказав я, випускаючи її з авта. — Отож, виконуйте завдання — і ні про що не думайте! Ваші проблеми я беру на себе… ясно?
Вночі сніговиця ущухла, й над містом завис ясний холодний місяць. Його містичне зелене сяєво геть залляло вузьке провалля вулиці, покреслене чорними штрихами тролейбусних дротів, снігові замети в цьому сяєві замерехтіли й заграли барвистими блищиками, а від ялинок, які росли у сквері, впали на сніг довжелезні примарні відкиди… і розглядаючи цей краєвид із висоти дванадцятого поверху, я мимохіть подумав, що всі кепські справи мені доводилося провадити якраз ув отаку собачу пору, — коли надворі як не сніг із дощем, то мороз, аж іскри скачуть, а то ще яка холодрига. Взагалі, робота детектива — це суцільний абсурд, в котрому годі розгледіти хоч якісь проблиски світла, і, мабуть, жоден фах не дає такої унікальної можливости впритул наблизитися до суті людського існування й побачити її без усяких там романтичних шат і міфів — отак, просто й жорстоко: розчарування, біль і наприкінці смерть… Я струснув головою, відганяючи невеселі думки, й рушив далі по коридору. Стояла тиша. Над дверима скрізь горіли червоні лампи сигналізації. Чутно було, як десь тихо грає радіо. М'яко ступаючи по килиму, я повернувся в хол і допитливо глянув на Пітона, котрий сидів коло пульту.
— По нулях! — буркнув той, позіхаючи.
— Сигналізація?
— В нормі. — Він знову подивився на монітор. — Може, варто було б зробити засідку в кабінеті?
Я похитав головою.
— Виключається. Я хочу простежити, що він там буде шукати, розумієш?
— В тебе є якісь підозри?
— Вся ця справа якась дивна!.. — неохоче буркнув я. — А взагалі, знаєш що…
— Ну й що?
— Давай-но краще вип'ємо! — Я дістав нікельовану баклажку з коньяком і поставив на стіл. — По п'ять грамів, га?
Пітон скоса зиркнув на баклажку, тоді на мене.
— Чого це тобі закортіло?
— Та, — сказав я, розливаючи коньяк у шклянки, — цей клятий місяць… Ну, не можу я зносити місячного сяєва, розумієш? Вити мені од нього хочеться! Воно впливає на психіку, мов отрута — в такі ночі я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Феміністка, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.