Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"

— То, звичайно, прикро, що у вас конфлікт з половиною секції. Проте, сподіваюсь, друга половина — нормальні люди?

— Про що ви говорите? З вашими «нормальними» я погавкалася, ще коли вступала у Спілку. Зняли, бачите, ґвалт, що я для протекції з усім правлінням переспала. А я їм у відповідь: брехня! По-перше, не з усім правлінням, бо з Тетяною Яблонською і Надею Кальченко я не спала. У нас трьох, хвалити Бога, нормальна сексуальна орієнтація, не те що у декого з присутніх. А по-друге, як може комусь і колись давала, то виключно у студентські роки. І тільки в силу гострої виробничої необхідності. Бо у мене, знову ж таки, на відміну від декого з присутніх, тато з мамою не заслужені діячі мистецтв і навіть не кандидати мистецтвознавства. Тому моє дитинство пройшло на хуторі Причепівка поміж кропиви, будяків і кози з козенятами. Відтак — підробляла натурницею, доки вчилася. У наших видатних, визначних і відомих. Прізвищ називати не буду, ви їх і так добре знаєте. А якщо з ким щось і було, так культурно і естетично. І в майстерні, а не в Піонерському парку на лавці, як у декого з присутніх.

Абзац! Я роззявив рота і застиг, як армійський старшина, котрий під час виконання державного гімну випадково помітив, що у нього розстібнута ширінка.

Від автора: Перепрошую, але мені знову доведеться втрутитись, аби пояснити молодим і нагадати старим, чому мого друга Олексу Сироту заклинило від загалом безневинних — з нинішньої точки зору — відвертостей моторної художниці.

Річ у тім, і я вже про це згадував, що сексу в Радянському Союзі не існувало категорично. Любити належало: комуністичну партію, радянську державу і свою роботу. Пригадується, Тарас Іванович Франко, син великого Каменяра, десь у ці часи приніс до видавництва свої переклади класичної любовної лірики античних авторів. Рукопис не прийняли, мовляв, це не актуально. Старий латиніст лише знизав плечима: «Якщо любов — це не актуяльно, то звідки візьмуться діти, котрі мають жити при комунізмі?».

Жарти жартами, але найвище партійне керівництво особисто контролювало суворе дотримання в суспільстві найтупішого середньовічного святенництва. Розпорядженням Ве-Ве Щербицького було закрито чи не єдиний в Україні сексологічний кабінет у Жовтневій лікарні Києва і заборонені безневинні лекції про психологію та етику сімейного життя. До речі, сьогодні один дуже відомий український правозахисник-психіатр дуже любить ганити на всіх перехрестях радянську «каральну психіатрію». Проте, чомусь замовчує цікаву подробицю тих часів, а саме: лікарі-психіатри повідомляли міліції анкетні дані на всіх людей, які зверталися до них по допомогу у вирішенні проблем інтимного життя. А міліція, у свою чергу, брала цих людей на облік, як потенційно небезпечних сексуальних злочинців.

І водночас, у номенклатурних квартирах та кабінетах мало не на виду лежали і респектабельний «Плейбой», і грайливий «Пентхауз», і відверте порно з Данії. А зо два роки тому одна з київських газет надрукувала інтерв'ю з дружиною колишнього референта самого Щербицького. От вона й розповіла, як у самій цитаделі комуністичної моралі — в будинку ЦК компартії України — деякі дами ще задовго до народження Моніки Левінські виробляли під столами партійних босів таке, що й Клінтон би густо почервонів.

Так розважалися «партайгеноссе». А проста радянська людина могла прожити зі своєю законною дружиною до старості, сплодити з нею купу дітей і так і не побачити її бодай один раз повністю оголеною. Отакі були часи. Така була «любва».

Олекса Сирота:

Я нарешті виборсався з потоку відвертостей мистецької дами і наважився її перебити:

— То все дуже цікаво, але я сподівався на вашу професійну пам'ять. Ви ж художниця.

— На жаль! По-перше, я дуже злякалася. Бо подумала, що мене хочуть зґвалтувати. Тому швиденько напудила в колготки — кажуть, це діє на оцих, як ви сказали, нападників. Потім ота гидота з ганчір'я по очах вдарила. І нарешті, я художниця, але не портретистка. Я пейзажі малюю: усякі там деревця, квіточки, кущики… а з усієї фауни хіба що пару горобців на гіллячці. То на що я можу сподіватися стосовно дублянки?

— Якщо її понесуть на речовий ринок, він же — барахолка, то шанси є. Спасибі за ваше фото у дублянці, це оперативникам допоможе. Якщо навіть із рук пішла, то може на вулиці впізнають. До речі, ви не вказали особливих прикмет на одязі — типу плямочок, латочок…

— Не встигла надбати. Я її взагалі лише кілька разів надягла. Я в ній того вечора в гості йшла, особисте життя влаштовувати. Думала — доб'ю кандидата з порогу.

— І як?

— Не розумію я вас, чоловіків. Я увірвалася до нього, страшніша від Попелюшки після опівночі. Марафет розмазаний від вуха до вуха, туш із вій потекла аж до пупа. Ніс у губній помаді, мокрюща, в туфлях хлюпає… Не встигла з ванни вийти, а він упав на коліна і одразу попросив моєї руки.

— Ну бачите, нема нічого такого поганого, з якого не можна було б вийти на добре.

Від цієї розмови я, звичайно, збагатився цілою купою пікантних подробиць з життя професійних майстрів соціалістичного реалізму, проте на шляху розслідування кримінальної справи не просунувся ані на міліметр. Тільки тепер я зрозумів витончену помсту мого керівництва за моє ляпання язиком, де не треба. На мене навісили не просто «висяк», а «висяк із перспективою». Адже відтепер усі дублянки — не тільки здерті в темному провулку, а й вкрадені у гардеробі театру, забуті «по п'яні» у випадкових знайомих, «позичені» дітками-акселератами чи перепаскуджені в хімчистці — чіплятимуть на мене, але це мене не зігріє. Бо доки я знайду бодай одну з трьох поки що зафіксованих пропаж — з самого сім шкур здеруть. Ме-е-е!!!

Офірний цапику на ім'я Олекса Сирота, покажуть тобі смаженого вовка.

Зайшов Старий, але не розрадив, а додав:

— Сирота, слухай: ти експертизу отої гидоти, якою дамочкам наркоз робили, замовив?