Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"

Тоді я ще не бив лежачих. А тому був, можна сказати, навіть лагідним. Я посадив усіх трьох попід єдиною незайнятою стінкою, яку прикрашав уже згадуваний портрет Л. І. Брежнєва, і навіть трошки розрадив:

— Я розумію, колеги, що в усіх вас було нелегке дитинство, нестача вітамінів, складні житлові умови, неповні сім'ї…

Колеги дружно засопіли у шість дірок.

— …Крім того, ви не хотіли пити риб'ячий жир, а це згубно вплинуло на ваші «ай-кью». По-нашому — коефіцієнт інтелекту. Що, не зрозуміли? На ваші дурні довбешки вплинуло, цапидла ви кастровані.

— Ну, ви, товаришу старший інспектор, нас розумними словами не діставайте. Ви самі спробуйте, як воно — з одного боку зменшити рівень злочинності, а з другого — збільшити її розкриття. Це ж ні на яку голову не налізе, навіть на цю, котра, як ви сказали, цапову. Якщо її зменшувати, то як же вона збільшиться?!

— Нещастячка ж ви мої районні. Вам у шкільні роки ніколи не загадували таку загадку: «Чим більше з неї береш, тим більшою вона стає»?

Нещастячка навіть сопіти перестали — ступор був повний.

— Так, з вами все ясно. Це, щоб ви знали, яма. Колеги щиро здивувалися, а найсміливіший навіть визнав:

— Ти диви! А воно ж таки так… хто б міг подумати!

— А думати треба. Було б чим. Гар'азд, забезпечте мені краще явку всіх потерпілих.

— А як їхати не захочуть?

— Ну, тоді вам один вихід — паняй до ями.

Всі троє рушили до дверей, а останній на ходу щось шепотів і крутив туди-сюди пальцями. Видно, до нього загадка про яму так і не дійшла.

Скажу чесно — я люблю порпатися у слідчих справах, сидячи за столом. Кидатися, як хлопчик, на місце злочину, не дослухавши, що, де і коли — то не для мене. То для дуже красивих фільмів про радянську міліцію. Що там робити — на місці злочину, коли після самого злочину пройшло кілька днів і всі ймовірні сліди давно вже затоптані, заїжджені, засмічені… і взагалі, все, виявляється не так, не тоді і не на цьому місці.

Розмова з першими двома потерпілими виявилася короткою і стандартною, як під копірку:

— Що у вас відібрали?

— Дублянку і сумку.

— Що було в сумці?

— Документи і гаманець з грішми.

— Скільки грошей?

— Не пам'ятаю. Я, знаєте, дуже злякалася.

— Де ви придбали дублянку?

— У комісійному.

— Чек зберегли?

— Ні, бо не думала, що таке вийде.

— У скільки ви оцінюєте завдану вам шкоду?

— Не знаю. Я злякалася. Я й досі ще не заспокоїлася. Це, напевне, через той наркоз.

— Скільки було нападників?

— Не пам'ятаю. Здається, двоє.

— А той, що ззаду підійшов?

— Ой, тоді троє. Не пам'ятаю… може, вже досить? Я себе погано почуваю… після отого наркозу.

— Розпишіться отут, отут і отут.

Ні в яких комісійних, звичайно, вони нічого не купували. Але кому охота засвітитися співучасником спекулятивної оборудки? А раптом, замість повернути вкрадене, саму під статтю підведуть? У нашій могутній великій державі все можливо.

Скажу по совісті, я покладав надії лише на третю потерпілу. По-перше, її дублянка була пошита з вітчизняної буковинської кози, котра, напевне, так забуцала своїх хазяїв, що вони здерли з неї шкіру і пустили на дефіцит. По-друге, потерпіла була художницею, тому я сподівався, що вона професійно запам'ятала обличчя нападників. Може, ще й намалює по пам'яті — таке бувало. Нарешті, саме ця жінка вчинила ґвалт в кабінеті у Генерала.

Художниця міцно і всерйоз зупинилася десь на межі тридцяти п'яти років і намірялася дожити саме в цій віковій категорії до старості. Треба сказати, це у неї непогано виходило. І лише інша спостережлива жінка чи такий зануда в штанах, як я, зуміли б додивитися, що надмір фарби під очима дами — то не мода така, а старанне маскування зрадливих зморщок.

— Сподіваюсь, шановна, ви все добре пам'ятаєте.

— Нічого я не пам'ятаю.

— Як?!

— По-перше, мене перестріли в прохідняку, де була дуже яскрава лампочка. Вони вийшли так, що добре бачили мене, а я розрізнила самі лише силуети. А по-друге, ота гидота — ну, котрою вони змочили ганчірку — вона мені не по памороках, а по очах вдарила одразу. Сльози полилися, як від нарізаної цибулі. І потім, все це було блискавично. Не встигла прийти до тями — їх уже нема. І дублянки, і сумки… стою, сльози течуть, колготки мокрі, в туфлях хлюпає. Суцільний тобі Рєпін, картина «Не ждали».

— Ви що, ненароком в калюжу вступили?

На моє щастя, в кабінеті на цей момент не було трьох оболонських нещастячок. Вони б мали повну моральну сатисфакцію від того, що одержав я.

— Калюжу? Вступила? Ні, я її зробила, як тільки збагнула, що мене грабують. А чого це ви почервоніли? Можна подумати, що з вами в дитинстві такого не траплялося.

Вона навіть зірвалася на рівні:

— Ви ж не уявляєте, у що мені ця дублянка обійшлась! Я через неї з половиною нашої секції горщики побила.

— Якої секції? Ви ж художниця, а не спортсменка.

— Так ото ж, художниця. Член Спілки художників УРСР. Там у заяві написано! А наша Спілка ділиться на секції: графіки, скульптури, живопису…

— А щодо горщиків — так чого це ви?

— Як чого? Ви хіба не знаєте? Ми ж не міліція, нам двічі на місяць зарплату ніхто не платить. Що заробив, те маєш. Не заробив — нічого не маєш.

А замовлення на базарі не купиш. Його через правління Спілки розподіляють, а потім через керівництво секції.

До