Читати книгу - "Тіні над Латорицею"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я проїздом…
— Я ж казав — гастролерша! — задоволено хмикнув дід. — Від таких усе горе й біда! Не вірю я їй. І ви не вірте, товаришу міліціонер! Бачите, яка розцяцькована, розмальована! А як зухвало дивиться — усе їй ні по чому. Нахаба!
— А ви не ображайте! — обурилася Таня. — Ніхто вам не дозволяв ображати. Ви ж не знаєте, хто я!
— Видно, хто ти! — огризнувся старий і знову повернувся до міліціонера: — Ви, товаришу, гарненько перевірте її документи, перевірте, що за особа.
Міліціонер підійшов до телефону і викликав машину.
— Доведеться проїхати у відділення, — сказав він Тані. — І вам, молодий чоловіче, і вам, — повернувся до дідка.
— Я не поїду, — здригнулася дівчина.
— Це вже від вас не залежить, — нахмурився міліціонер. — Поїдете туди, куди треба. Якщо ваші документи справді в порядку, то вас, можливо, й відпустять. Але думаю, що доведеться сплатити штраф за порушення громадського порядку.
Це у кращому разі. В гіршому — може бути і п'ятнадцять діб… Я вам нічого не гарантую.
— А чого я повинен їхати? — обурився Віталій. — Я ж не винен!
— Громадянка Красовська була у вашому номері… Отже, ви причетні до цієї справи. Зрештою, у відділенні все з'ясуємо, — терпляче пояснював міліціонер.
Дідок, щасливий з того, що затримав злочинницю, — а він був упевнений, що Таня — злочинниця, — із задоволенням погодився проїхатися міліцейською машиною. Він був сповнений ентузіазму, приємне почуття виконаного обов'язку розпирало його.
Віталій одразу знітився.
Тим часом черговий адміністратор, яка весь час бігала по холу та благала сторонніх розійтися, зовсім розхвилювалася:
— Таке мені вперше трапилось! За всю роботу подібного не було. Яка ганьба! Дівчина — і у вікно! І треба ж, щоб саме у моє чергування!.. У вікно на третьому поверсі!.. На третьому поверсі!.. — Помітно було, що саме думка про третій поверх вражала її найбільше.
Коли затримані і свідок сідали в міліцейський фургончик, біля входу у готель зібрався натовп. Дівчину проводжали репліками:
— Гарненька!
— Через таких красивих знаєте що буває!
— Кажуть, вікном чемодани витягала! Смілива!
— А багато їй дадуть? — поцікавився хтось.
— Та вже дадуть, не хвилюйтеся!
— А цей, модний, подавав їй чемодани. Ціла ватага.
— Іноземці дивляться. Туристи. Ганьба яка! — бідкалася тим часом черговий адміністратор, помітивши у натовпі кількох угорців. — Повернуться додому, що вони розкажуть…
— У Фінляндії злодіям руки відрубують. І правильно. Тому там замків немає…
— На півночі люди суворі.
— Не тільки на півночі. У Лівії, в Африці, так само…
Коли двері фургона із заґратованим віконцем зачинилися, Таня по-справжньому злякалася. Усе приниження, якого вона зазнала, потонуло у цьому страху. Дівчина глянула на свої тремтячі пальці і раптом з якоюсь злою втіхою подумала, що вона жалюгідна, що зараз таку її легко розчавити до кінця, до останку.
«Що ж тепер буде? Що буде?!» — чула вона свій голос зсередини.
Але вона не плакала тому, що навпроти сидів дід, якого зненавиділа. А поруч нього — міліціонер. Міліціонер байдуже дивився собі під ноги, а старий щось бубонів, немов репетирував свою майбутню промову у відділенні.
Віталій, забившись у куток, спочатку мовчав, потім хрипко промовив:
— Я ж казав, боже, я ж казав… Що ти наробила!
— Я наробила, я й відповідатиму, — сказала Таня твердо. — А, власне, що я такого зробила?!
3
Ще мить тому на подвір'ї брата Каталін Іллеш, Ернста Шефера, було тихо і спокійно. Тільки нічні комахи, немов невидимки, зрідка шаруділи травою… Десь пискнула миша, десь тріснула кора, упав жук разом з листочком… Усі звуки танули в густій темній зелені, що зливалася і з землею, і з небом. Ще мить тому…
І раптом!.. Цей звук був такий несподіваний у глухій тиші Двору!
— Гадаєш, я стара дуринда і нічого не розумію?! Я все бачу, все тямлю — я ще не з'їхала з глузду, не надійся!.. — вирвалося з розчиненого темного вікна будинку, де жив з дружиною Ернст Шефер.
До того, як сусідський сад поглинув цей крик, прокинувся і старий Коповскі, який чутливо дрімав у своєму дворі під акацією.
Старий розплющив очі. Підвівся з розкладушки, занурив ноги у росяну траву і пошарив ними, намацуючи капці. Розшукавши взуття, Коповскі попрямував до парканчика, що розділяв два подвір'я.
Своє одноманітне життя йому вже давно набридло, і він не відмовлявся від найменшої нагоди влізти у чуже. Це була незлобива цікавість, схожа на цікавість дитини, котра спостерігає за чужою, недоступною їй грою.
Влітку старий частенько спав у садку. Приємно було прокидатися сизуватим ранком від пташиних голосів і починати день зеленим кольором, а не побіленою стіною, — він чув, що зелений колір зміцнює нерви, і цілком був із цим згоден.
Єдине, чого з самого дитинства боявся Коповскі у садку. — це гусені. І тому ніколи не ставив розкладушки під фруктовими деревами, звідки гусінь сипалася пухнастими колечками, а потім гидко розповзалася по простирадлу.
Старий усе життя прожив поряд з гусінню, нищив її, доглядаючи садок, і все-таки боявся роздушити яку-небудь уночі, жахався навіть думки, що гусениця може впасти в його відкритий уві сні рот…
Крик з дому Шеферів не повторився.
Коповскі потоптався біля парканчика, що сягав йому вище голови, відхилив дошку, яка трималася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.