Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Я злякався. Каюк мені.

— Не бійся! — шепоче мені у вухо дівчина. — Виходь через двері і сміливо йди старому назустріч. Що б він не казав, ти тільки відповідай: «Бог один!»

Після чого виштовхала мене за двері і зачинила їх за мною. Я залишився в коридорі сам.

Старий вельможа повільно піднімався сходами, бо, на моє щастя, міг ступати тільки однією ногою, друга була в нього паралізована після кульового поранення. Його безжальне, багряне, квадратне обличчя мені було добре видно, бо в одній руці він тримав здоровенного мушкета, а в другій запалений гніт, котрий постійно роздмухував, аби той не згас. На додачу, вогонь настільки засліпив його, що він помітив мене тільки тоді, коли дуло мушкета вперлося в мої груди. Він грубим голосом окрикнув:

— Kto to tam? Stoj! (Хто це? Стій!)

Я ж послухався дівчини і вимовив:

— Бог один!

Що ще я міг зробити?

Після цих слів старий одразу пом'якшав до мене: погасив гніт чоботом, закинув мушкета за плече і звернувся, як до брата. Після чого, взявши мене попідруч, повів риплячими сходам до себе в кімнату. В каміні палав вогонь. Ми сіли на лавицю, вкриту ведмежою шкурою, і він поставив переді мною пляшку вишнівки. Після цього дістав маленьку книжечку, яку можна було заховати за халяву чобота, і почав з неї читати щось на кшталт того, що на світі немає потреби в Святій Трійці. Для того, що твориться на сьогодні у світі, самого Бога цілком достатньо.

Від почутого волосся у мене на голові стало дибки. Тільки тепер я зрозумів, в яку халепу встряв. Марінчин батько був соцініáнином[4] та ще й їхнім пастором. Він явно хотів зробити мене прозелітом[5]. У Польщі дуже поширеним було вчення Бландрата. Через жорстке переслідування послідовники поширювали свою релігію таємно. Замок старого поляка був одним із пунктів, де збирали навернених. Зробивши висновок, що я вже достатньо просвітлений, він дістав товсту книгу, і сказав, аби, поклавши на неї руку, я повторював за ним клятву. Мене було загнано в кут.

Якщо не поклянусь — доведеться зізнатись, що сюди я прийшов через його доньку. А там і мушкет за плечем, і пряма дорога в рай.

Якщо ж я поклянусь, то шлях заведе мене в пекло.

Що ж обрати?

Миттєвий квиток до раю, без зупинок, блискавичний експрес, чи повільний маршрут до пекла, з довгими зупинками, тихий та спокійний?

Я був молодий, шкода мені стало моєї кучерявої голови, тож я вибрав останнє.

Відтоді я щоденно приходив до старого поляка, де вночі збиралися соцініани.

Як неофіт, я міг брати участь в зібраннях лиш доти, поки вони співали. Коли починались проповіді, мене відправляли на пост, чатувати на нежданих гостей. Цьому я дуже радів, адже не йшов до воріт, а ліз на високого горіха, котрий доходив до балкона кімнати моєї коханої. А звідти я спокійно заходив і отримував свій osculum caritatis[6]. Старий надійно замикав двері кімнати своєї доньки і був певний, що цього достатньо. І поки мудреці обговорювали догму одного бога, доти ми, двоє пустоголових, удосконалювали догму єднання двох пристрасних сердець, будучи певними, що допоки триває contio[7], доти старий звідти не вийде.

Одного разу на зібрання прийшло дуже багато люду. Приїхали угорські вояки з Кракова, котрі теж були соцініанами.

Старий прийняв їх з великим задоволенням, особливо коли довідався, що в Трансільванії релігія соцініан дуже поширена і її сповідує сам князь. Якби він був польським королем, то ніхто б більше не переслідував єретиків, а всі церкви віддали б соцініанам.

Коли цю новину я передав своєму генералу, той від злості мало не луснув. Мовляв, це нечувано, наскільки угорці розуміються на агітації! Якщо вони перетягнуть соцініанів на свій бік, то їх ніхто і ніколи не вижене з Польщі.

На щастя, в схизмі угорців та поляків була суттєва різниця.

Варто зазначити, що через деякий час у старого поляка виникли підозри щодо мене. Він перестав виганяти мене на варту під час проповідей. Навпаки, вважав, що я маю брати участь у дебатах. Так я довідався про все те, що розповідатиму далі.

Різниця між угорцями та поляками крутилася навколо природи нашого Господа Спасителя.

Угорці стверджували, що Христос, хоч і не Бог, але як син Господній розплатився за нас грішних власною кров'ю. На пам'ять про це, за кожної зустрічі нашим обов'язком було демонструвати відданість, випиваючи вино.

Відданість угорських панів була настільки великою, що коли старий поляк діставав з підвалу повну корчажку і пускав її по колу, то поверталася вона до нього вже порожньою.