Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Коли він трусив корчажку і розумів, що вона порожня, я бачив по його обличчю, що старого починали гризти сумніви.

Спершу він сперечався тільки про те, навіщо постійно згадувати пролиту кров Христа? Достатньо було б робити це тільки по неділях чи на свята. У відповідь угорці читали з Біблії: «Проклятий той, хто бачить різницю між днями».

Тоді старий спробував атакувати саму догму.

Він почав вести проповідь про те, що Христос не був сином Господнім, а тільки людським, отже, був просто людиною.

Угорці з цим погодились, але підмітили, що Ісус був сином доброї людини, тому і сам він був добрим. Відтак, уважити пам'ять про його жертву годиться келихом вина. Ще одна корчажка зникла.

Старий почав більш фанатично переслідувати мого Небесного Спасителя. На наступних зборах він проповідував, що Христос взагалі не був доброю людиною. Ба більше, його і поважати не варто: по-перше він був євреєм, по-друге закликав до сплати податків, тому заслужив на смертну кару.

Та угорських вельмож це не спинило. Вони сказали: «Ну, якщо вже він був такою поганою людиною, то наш обов'язок пролити його кров — у вигляді випитого вина!»

(— Тямущі люди ці угорці! — сказав великий князь.

— Чорта лисого! — огризнувся солтис. — Адже вони насміхаються!

— Habet rectum![8] — сказав великий князь. — Продовжуй, сину мій!

Х'юго продовжив своє зізнання.)

Нарешті, після останньої спорожнілої корчажки, старий польський пророк сказав, що на наступному зібранні проповідуватиме про те, що Ісуса взагалі не існувало, і все це тільки вигадки попів. Таким чином угорці перестануть бути фанатами.

(— А ти брав участь у цьому блюзнірстві? — накинувся на обвинуваченого солтис.

— О, та що ви, милостивий пане! Я б не наважився на таку безрозсудність. Навпаки, в мене з'явилася дуже набожна думка, яку я обговорив — через горіхове дерево — з моєю коханою. Тепер батько тримав її під міцним замком. План був таким: коли єретики знову зберуться, я під приводом того, що варто оглянути територію, візьму велику жердину, підпалю і запхаю в дах вівчарні. І от коли розпочнеться блюзнірська проповідь, то її різко обірве сполох про пожежу. Всі порозбігаються в різні боки. Із замку почнуть виносити на подвір'я все, аби не згоріло; з конюшні повипускають коней, і за молодими панянками ніхто не дивитиметься. Тоді моя Марінка збере у клунок прикраси та родинні коштовності, які були доручені їй на зберігання. Я спіймаю двох звільнених скакунів. І ми, разом із скарбами, поскачемо непомічені в полум'яному переполосі до мене додому, в табір, де заживемо собі як чоловік та дружина.

— Так, це і справді дуже набожна думка з твого боку! — зауважив князь.

— Ваша світлість, ну що ж тут дивного, — зірвався солтис, — адже «incendiarii malitiosi comburantur!»[9], крім цього, він «raptus» та «rapina»[10], за перше «decem juvencis puniatur»[11], за друге «palo affigatur»[12].

— Habet rectum, — заявив великий князь. — Дорогий сину, за підпал тебе треба самого спалити, за викрадення дівчини стягнути плату в розмірі десяти телиць, за крадіжку посадити на кіл. А тепер продовжуй.)

Звичайно, втілити наш набожний план в життя не вдалося, позаяк стара відьма, що про неї йшла мова раніше, здогадалася про наш намір і все доповіла старому вельможі. Мене знайшли, спіймали і розтягували на дибі доти, доки я не зізнався, хто я такий. Я німець та шпигун. Старий поляк хотів було повісити мене на колодязному журавлі, однак благочестивий угорець мене пожалів, мовляв, шкода так бездарно псувати мою шкуру, краще зробити мене рабом. Домовились вони з старим поляком, і за шістнадцять польських грошів я перейшов у власність угорського пана, котрий забрав мене до Кракова, де господарював його князь.

Тут мені жилося досить непогано. Одна біда: щодня треба було молоти перець для солдатів угорської армії, які люблять усе страшенно перчити. Мої очі завжди були червоні від перцю, а ніс набрякав, як огірок.

На господаря у мене була тільки одна скарга — він вимагав з'їдати всі харчі, що видавались для мене: «Аби не жалівся, що не маєш що їсти! Поки що я твій хазяїн!» А їжі було б забагато і на трьох людей. Коли наступала мить, що я не міг вже більше їсти, він брав мене за плечі, трусив, немов мішок, і запихав мені до рота всю їжу, яка залишилась на тарілці. Чесно кажу, мене брав переляк, коли приходив час обіду і я бачив ложку, вдвічі більшу за мій рот. Не віриться, що найгірші тортури — це шлунок, переповнений їстивом.

(— Ну, такого ми ще не пробували, — сказав князь.

— І не будемо, — відрізав солтис.)

Я довго благав, аби щось витягло мене з цього становища, але тільки тоді зрозумів, у яку халепу загнав себе сам. Мені не було більше кому молитися.