Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

— Одному сорок три, другому тридцять три роки. Що ви зі мною робите? Смерті моєї чекаєте? — бідкалася ненька.

— Не перебільшуй, мамо, — посміхнувся Єгор. — Я не одинокий, ти знаєш. А Макар уже був одружений…

— Ох, дитинко моя, — погладила старшого сина мати. — Дивлюся на тебе — й бачу твого батька Ігоря. За батьківщину, не роздумуючи, життя віддав. І ти себе не бережеш. Щодня по телевізору чую страшні новини зі сходу. Молюся, щоб Господь…

— Не перебільшуй, матусю, — лагідно посміхнувся Макар і поцілував материнську руку. Хоч з 2015 року він перебував на сході, але завжди знаходив можливість навідатися додому.

— Я все чекаю, коли тебе знову до Києва переведуть, — не вгавала Анастасія Марківна. — Тоді ж казали, що то не надовго. А от…

— Я там, де повинен бути, — різко обірвав Макар.

Не любив зайві розмови про те, що не обговорюється.

— Гаразд, — зітхнула мати. — Піду — солоденького принесу.

— Що у тебе нового? — змінив тему старший син, звернувшись до молодшого брата.

— Буденна рутина, — зітхнув Єгор. — Щойно вийде один номер журналу, як гонимося за темами для іншого. Й так без кінця. Наприкінці місяця лечу в Німеччину. Буде нова виставка автомобілів BMW. Треба зафіксувати, що у них нового. Далі — трохи відпочину, бо геть із сил вибився. До речі, готовий знову організувати гуманітарну допомогу нашим воїнам. Кажи, що потрібно, я з радістю.

— Заспокойся, ти й так останнім часом стільки всього у польовий шпиталь передаєш, що волонтери позаздрити можуть, — посміхнувся Макар.

— Краще б у цьому не було потреби, — задумано відповів Єгор.

— Може порозминаємо кістки? — раптом жваво запропонував Громов старший.

Обидва брати були володарями чорних поясів карате. У Єгора другий дан, у Макара — третій.

— Ти — старший, тому й спортивним класом вищий, — жартував Єгор.

Допоки мати поралася на кухні — хлопці на подвір’ї зійшлися у спарингу. Серце неньки тішилося. Адже брати люблять один одного. Хоч інтереси у них різні — завжди знаходять ту ізюминку, що їх об’єднує. Чого більшого може бажати старенька ненька. Хіба що внуків…

— Доброго ранку, Злато! Не розбудила? — дорогою на роботу зателефонувала подрузі Майя.

— Жартуєш? — почувся у слухавку дзвінкий сміх Захарової. — Я вже встигла своїх спиногризів з дому повідправляти, пробігтися, прийняти душ і мчу в туристичне агентство. Там усе горить.

– Є розмова.

— Кажи, сонечко, — зацікавилася Злата.

— Не телефонна.

— Навіть так? — заінтриговано Захарова. — Я буду в агентстві цілий день…

— Домовились. Підскочу ще до обіду, — рішуче повідомила Власова й натиснула кнопку завершення виклику. Не любила розмовляти за кермом. Тільки в екстрених випадках, коли вирішувала термінові питання.

На роботі швидко переглянула сьогоднішні ключові завдання, уточнила зустрічі й поїхала до Злати.

— Я дещо задумала. Потрібна твоя допомога, — якось нерішуче почала, коли залишилися з подругою наодинці.

— Ти ж мене знаєш, — розвела руками Захарова. — Все, що можу…

— Путівка на хороший курорт, — рішуче заявила.

– Їдеш з мамою? — обережно поцікавилася власниця агентства.

— Сама, — майже пошепки зізналася.

— Сама?! — аж скрикнула Злата. — Нарешті. Туреччина?

— Ти збожеволіла?! — підвищила тон Майя. — Там більше наших, як місцевих жителів. Кудись подалі й подорожче.

— Та-ак, подруго. А з цього моменту — докладніше, будь ласка, — відкинулася на спинку шкіряного крісла Злата. — Що ти задумала? Курортний роман?

Майя мовчала. Піднялася, підійшла до вікна й задивилась кудись у далечінь.

— Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що такі стосунки, як правило, закінчуються там, де й почалися? — сумно мовила Захарова. — Нащо тобі…

— Та чхала я на стосунки, — сердито обірвала її Майя. — Мені дитина потрібна. Все! Годі! Втомилася! Давай мені путівку на шикарний курорт, де сама виберу найкращого чоловіка, й завагітнію. Досі кожен мій вчинок лише правильним був. Прикладом для інших. Настав час скочити у водоспад. Відчуваю, що я на межі.

— Ну-у, на рахунок межі — це по Євиній лінії, — натякнула на гормональний фон і подругу-гінеколога Злата. — А я хіба що перший пункт зі всього переліченого можу виконати — організувати путівку. Далі…

— Далі буде потім, — знову присіла Майя й разом з подругою почала вивчати зображення на моніторі комп’ютера.

— Болгарія?

— Ні.

— Туреччина — ні, ти вже казала, — сама з собою говорила Злата. — Ну, якщо далеко — Шрі-Ланка, Мальдіви, Дубаї, Домінікана?

— Домінікана? — зацікавилася Майя. — Ніколи там не була. Давай подивимось щось пристойне.

— Там і непристойне коштує захмарно, — закотила очі Захарова. — Але, якщо вже ти вирішила зламати хребет самотності — обираємо краще з кращих — курорт Ла-Романа. Найелітніший на узбережжі.

— Підходить, — заявила Власова, переглянувши фото й прочитавши опис курорту.

— Ціна теж влаштовує? — не вгавала Злата.

— Все влаштовує, — твердо Майя. — Оформляй.

— Ну, щасти тобі, — обняла подругу Захарова. — Як приїдеш — одразу дай знати. Хочу все почути з перший вуст. Сподіваюсь, вас буде вже двоє, — хитро глянула на животик Майї.

— На більше я й не розраховую, — зітхнула Власова.

— О, Небо, що ти накоїла?! — за кілька днів, коли Майя була вже у повітрі, несамовито кричала на Злату Єва. — Ти збожеволіла?! Чому не відмовила її? Чому дала ту кляту путівку? Яка дитина не знати від кого? Та ще й іноземець. Носій чорт знає яких вірусів і хвороб. О, Боже!

— Не панікуй, — заспокоювала Захарова. — Це ж просто курортний роман.

— Курортний роман — це коли люди користуються контрацептивами і всілякими спеціальними штуками, аби не захворіти, а не дітей зачинають не знати