Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

У людини два життя.

Друге починається тоді,

коли ми розуміємо,

що життя лише одне…

Усі персонажі та події у повісті — вигадані. Будь-яка подібність до живих чи померлих осіб або до теперішніх чи минулих подій є випадковою…

Глибока, довга, звивиста ріка, що розділила підніжжя велетенських гір, лагідно, мирно текла своїм руслом. Світанковий густий туман заповнив ущелину й повис над водою. Раптом з-за гори блиснув вранішній сонячний промінь. Він, мов небесний меч, безжально розрізав молочну імлу й торкнувся водяної поверхні. Потім ще один, ще і ще — допоки важкі водні випари геть не розсіялися. Очам відкрилося прекрасне гірське диво. Сьогодні вода на ньому прозора, ніжно, мирно виблискує сонячним золотом. Але в дощовий період, характер цього монстра чути на кілометри.

Спокійною водяною гладдю ліниво плив дерев’яний човен. Здавалося, порожній, хтось не догледів, мотузка розкрутилася й відбився від берега. Але то лише на перший погляд. Всередині горілиць лежала молода жінка років за тридцять. Її довге хвилясте світле волосся застелило дно човна, наче килим, а великі прекрасні волошкові очі незмигно дивилися на блакитне небо. Могло здатися, що нежива. Аж ось повільно опустила пухнасті вії, за мить знову глянула на білі хмарки у висоті.

Вона не керувала своїм човном. Розслабилася й відпочивала, наче в ліжку, повністю довіривши себе непередбачуваній річці. Її влаштовувала неспішна, повільна течія, що несла у невідоме.

Колись бідолашна вже пробувала веслувати у протилежному напрямку. Та виявилася заслабка. Бурхлива вода так пошматувала її тіло й душу, що рани болять і досі.

Відтоді не докладає зусиль. Пливе та й пливе…

Раптом легенький вітерець колихнув її волосся.

Жінка не відреагувала. Не надала значення. Подиху справжнього вітру не відчувала вже роки.

«Здалося», — байдуже подумала.

Але ж ні. Течія посилюється, це очевидно. Вітер підганяє човен.

Нічого не розуміючи, піднялася, сіла.

Десь здалеку почувся незрозумілий шум, наче звук падаючої води. Щодалі, то більше посилювалася течія.

Жінку охопив невимовний страх. Вмить усе зрозуміла.

Попереду — велетенський водоспад! Неминуча смерть!

Треба рятуватися. Але ж як?

Панічно кинулася гребти голими руками у напрямку берега. Човен повільно, але піддавався. Ще трохи, ще, ще… Ні! Не виходить. Течія занадто сильна. Стрімко несе бідолашну в провалля.

Аж раптом, між деревами, в лісі, що простягнувся обабіч ріки, помітила велику собачу тінь.

«Пес! — майнула думка. — Якщо є пес, значить — поряд хазяїн. Людина! Напевно побачить нещасну, що бореться за життя й зараз кинеться на допомогу».

— Гей!!! Допоможіть!!! Рятуйте!!! — щосили закричала.

Але у відповідь — тиша. Ніякої людини ніде не видно. Відстань до страшної водної безодні невпинно скорочувалася. Жінка все ще намагалася врятуватися. Невимовний жах в її очах свідчив, що готова ухопитися за останню соломинку, аби зберегти життя. Здавалося, лише зараз зрозуміла його дорогу ціну, відчула справжній його смак. Але запізно… Вона — одна, зовсім безпомічна проти страшної стихії.

Геть знесилена, промокла до нитки, з до крові обдертими об каміння руками, востаннє глянула на берег.

«Може людина все ж почула? Можливо, шанс на порятунок ще є?» — жевріла слабка надія в її душі.

Собака повільними виваженими кроками став наближатися до берега. Наче почув людські волання й зацікавився. Ближче, ще ближче… Аж ось сонячне проміння повністю освітило його.

Від побаченого бідолашна завмерла….

Це не пес!

То — вовк!

Величезних розмірів сірий вовк! Димчасто-попелясте шовковисте хутро злегка ворушив вітер. Воно аж виблискувало на сонці.

Звір гордовито стояв на березі й спокійно спостерігав за майбутньою жертвою. Він уже добре відчув запах її крові.

Виснажена, морально й фізично розбита жінка глянула в його незвичайні чорні, як страшна глибока ніч, очі. Тварина практично гіпнотизувала нещасну.

«Ще трохи — і ти будеш моєю…» — ясно промовив гострий, пронизливий, хижий погляд його аспідних бездонних очей.

Сердешній аж моторошно стало.

«Краще вже загинути у воді, ніж віч-на-віч зустрітися з таким…» — майнула думка.

За мить від страшенного гулу падаючої води їй аж вуха позакладало.

Нарешті човен донесло до краю прірви.

«Ось вона, мить істини, — подумала. — Прощай, життя».

На секунду глянула вниз — і завмерла…

Тонни спадаючої з немислимої висоти аж киплячої води з величезною швидкістю летіли у страшне провалля й перетворювалися на вируючу піну. Здавалося, це не просто водоспад, а бурхливий, розлючений живий монстр, здатен поховати людину у своєму лоні. Ось із глибини доноситься страшний звіриний рик, що манить у свою пащу, тягне у свої обійми…

Заплющила очі…

Розслабилася…

Відчула, як…

Задзвенів телефон!

Ні! Ні! Тільки не зараз, чорти б його взяли! Їй вперше приснився сон. Це так дивовижно. Треба ж обірвати його на самому цікавому місці… Що ж напасть така? Там же був водоспад, вовк і все таке. У житті не бачила подібного.

Прикрила голову подушкою. Можливо, дзвінок припиниться й вона ще встигне додивитися, чим усе скінчилося. Але ж ні! Телефонує хтось занадто наполегливий. Не відстане, допоки вона не відповість.

— Ал-ло, — ледве прошепотіла заспаним голосом.

— Майє, ти що, спиш?! — почувся здивований жіночий крик з того боку слухавки. — Значить, я перша маю честь привітати? Ура! Вітаю з днем народження! Бажаю, щоб збулися твої найпотаємніші й найсміливіші мрії! Я відчуваю — вони в тебе є…

Майя Матвіївна Власова — серйозна, ділова жінка. Сьогодні святкує