Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

— Помовчи! — суворо наказала Дарина Миколаївна, зрозумівши, що то лише початок історії.

Тихоненко хитрувато примружився і продовжив:

— Отже, минуло літо, господарі Глаші примирилися з утратою, ба навіть завітали до мене порадитись, яке кошеня їм купити. Схоже на Глашу чи геть інакше? Аж раптом… — Айболить розплився в посмішці, вмить уподібнившись до випещеного, вгодованого кота. — …Утікачка повернулася додому! Виявляється, тільки-но господарі поїхали з Криму, вона дременула їм навздогін і йшла доти, доки не дісталася рідної оселі! Її подорож тривала півроку, і за цей час вона подолала понад тисячу кілометрів, розбивши лапки і втративши частину хвоста!

Володимир Андрійович обвів слухачок тріумфальним поглядом.

— Овва! — сплеснула руками Гаврилівна.

— Кінець діло хвалить, — кивнула Дарина Миколаївна, потай змахуючи сльозинку. — Іще чаю?

— А як вона відшукала свій дім? — скинулася її сусідка, котра всьому намагалася знайти пояснення.

На це Володимир Андрійович замислено відповів, покручуючи вуса:

— Випадок, звісно, цікавий, але не винятковий. Мої пацієнти неодноразово потрапляли в подібні ситуації. Загалом, якщо відстань до рідного дому невелика, кіт може знайти шлях туди за допомоги зору, нюху та слуху. Та якщо відстань значна — як у випадку Глаші, — зізнаюся, котячу подорож важко пояснити. Гадаю, пухнастого мандрівника веде шосте чуття абощо…

— Як так? — не відступалася Гаврилівна.

— А так! От чує кіт думки свого господаря і таким чином відшукує його…

Допоки дорослі намагалися розібратись у котячих суперздібностях, малеча готувала їм сюрприз. Василина убралась у прабабусину театральну сукню, а Ілона зробила їй ефектну зачіску і сценічний грим. Тобто підфарбувала вуста помадою, а вії та брови — тушшю, видобутою з надр косметички Пра. Для повноти картини Ілона від душі напахала подружку французькими парфумами (звісно ж, власністю Дарини Миколаївни), а потому заходилася добирати музичне оформлення виступу. Вона палко підтримувала всі Васьчини ідеї, хоча її точили сумніви щодо вдалого завершення шоу…

Отже, приготування до концерту добігало завершення, а розмова про котів, навпаки, набирала обертів. Гаврилівна категорично не погоджувалася з поясненнями лікаря Тихоненка:

— Мій Коцький — звичайнісінький кіт. Жодної екстрасенсорної[8] здібності, жодного прояву якоїсь чортівні. Кебетливий — так. Спритний — авжеж. Не встигнеш відчинити холодильник, як він уже поруч товчеться. Чує, поганець, запах риби — і гайда туди, звідки линуть пахощі! Мовляв, дай пожувати…

— Твій Коцький, так само як і мандрівниця Глаша, являє собою живий компас. Тільки керують ним не люди, а хтось чи щось, що співіснує з нами в паралельних світах…

Почувши таке, Гаврилівна вже була засперечалась, але Тихоненко квапливо продовжив:

— Це не я вигадав, чесне слово! Телепатичний[9] дар у мурчиків виявив відомий тибетський цілитель — лама Лобсанг Рампа. Саме здатністю чути думки він пояснював те, що коти на чималій відстані підтримують зв’язок зі своїми господарями. До речі, люди, котрі мають хист до телепатії, стверджують, ніби їхні домашні улюбленці спілкуються з ними подумки!

— Таки так, я дещо читала про випадки повернення блудних котів, — вставила свої п’ять копійок пані Лісницька. — Подібно до голубів та решти птахів, киці якось угадують правильний курс і завдяки цьому намацують шлях додому. Можливо, вони відчувають магнітне поле, що випромінює наша планета, й орієнтуються за напрямком його силових потоків…

— Ти ба! — зачудовано вигукнула Гаврилівна.

А Тихоненко додав:

— Знаєте, мурчики відчувають не лише земне силове поле, а й так звану ауру людини — себто електромагнітні хвилі, якими променіє людське тіло. Завдяки такій здатності киці діагностують різні недуги, ба навіть лікують їх, влягаючись на хворі місця. Напевно, ви з цим стикалися! — І він промовисто зиркнув на Гаврилівну.

Та вже розтулила була рота, щоби детально розповісти, як її Коцький лікує їй радикуліт, аж раптом із-поза прочинених дверей дівчачої кімнати долинув дзвінкий голос ведучої Ілони:

— Увага-увага! Зустрічайте єдину й неповторну зірку Індії — Мадху Деві!

Тієї-таки миті гримнула музика, і до вітальні впурхнула Василина, котра власне й виконувала роль Мадху Деві (тобто в перекладі з індійської «Медової Богині»). Загалом її танок вийшов дещо химерним, адже в ньому поєдналися уривки балету «Лебідь, що вмирає» під музику Сен-Санса[10] і скажені вихиляси у стилі індійських фільмів, присмачені вимахуванням рук на кшталт божевільного млина.

Попри це, Медова Богиня вкладала у свій танок стільки душі й так чарувала всіх осяйною посмішкою, що захоплені гості мимохіть заплескали в долоні. Незворушною лишилася тільки