Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

— Перепрошую, любі гості, господиня вже заморилася, — заявила вона у самісінький розпал веселощів.

— Ох, дійсно, вже пізно, а завтра на роботу, — чемно зголосився ветеринар, зводячись на ноги.

— От іще! Так файно сиділи! — невдоволено пробуркотіла Гаврилівна. — Дозволь я допоможу тобі прибрати…

— Не переймайся, Гаврилівно, ми із правнучкою самі впораємося, — оксамитовим голосом проспівала пані Лісницька, проте гості розчули в тому оксамиті металеві нотки і поквапились забратися геть.

Понад кухнею вже купчилися чорні хмари, тож варто було Василині лишитися сам-на-сам із Пра, як у домі Лісницьких розпочалася бучна громовиця.

— От скажи-но мені, невже в тебе немає совісті? — крижаним голосом звернулася до правнучки Дарина Миколаївна.

— Є-е-е-е... — пробелькотіла Васька, ладна крізь землю провалитися.

— Я не кажу про те, що ти не спитавши взяла мою святкову сукню…

Василина опустила очі на легкий бірюзовий стрій, що завдяки кільком булавкам та вивернутому рукаву перетворився на індійське традиційне вбрання — сарі. Сховавши рукав, Васька показала в усій красі розпис-менді на плечі — чарівного єдинорога із закрученим у спіраль списом-рогом.

— Я навіть готова пробачити те, що ти вкрила себе неоковирними рудими карлючками прадавніх майя… — правила далі пані Лісницька, і голос її набув драматичного забарвлення.

— Бабуню, рідненька! — заблагала дівчинка, не тямлячи, з якого дива її Пра так розгнівалася. — Ти диви! Це ж Єдиноріг! Той самий, котрого ми бачили в музеї!

І вона покрутилася, демонструючи красу дивовижної істоти. Утім, Пра не слухала її…

— Та як тобі спало на думку розколупати брошку зі смарагдами й діамантами, га?! Тобі бракує або клепки в голові, або серця!

Василині стало неймовірно прикро — адже зелені очка намальованої тварини і ріг, всипаний діамантами, виглядали так гарно, так… святково! А Пра не бажала цього помічати… Стара запорошена брошка була їй милішою, ніж сміх любої правнучки…

— У декого… — Васька зробила театральну паузу, наслідуючи манеру Пра. — У декого з дорослих… серце зачинене віконницями!

Ридаючи ридма, вона гайнула до своєї кімнати і грюкнула дверима.

На щастя, в родині Лісницьких не було звички довго тримати в серці образу. Та в них і не вийшло б, адже Пра і Василинка просто жити не могли одна без одної!

Справа в тім, що Дарина Миколаївна слабувала на хворобу Паркінсона. Через це рухалася вона вповільнено і часто-густо втрачала рівновагу; окрім того, в неї тремтіли руки, а час од часу ще й ноги і голова. Саме тому подеколи їй не вдавалося навіть чаю випити чи поставити на плиту каструльку з борщем. Та попри це, Пра не втрачала почуття гумору і полюбляла жартувати — мовляв, я така точена, як скульптура: на кожному русі заточуюся. А ще вона запевняла: «Ми з Паркінсоном не знайомі», — і принципово намагалася не зважати на прояви недуги, хоча Паркінсон, вочевидь, не надто переймався її думкою. Він робив Дарину Миколаївну дещо безпорадною, тож Василинка була потрібна їй не лише в якості любої правнучки, а і як помічниця в усіх домашніх клопотах.

Що ж до самої Васьки, то її душа була невід’ємною часточкою душі Пра. Дівчинка повіряла прабабусі будь-які таємниці й радилась із нею стосовно геть усіх подій у своєму житті: сумних і веселих, ганебних і почесних. Пра була для неї не просто родичкою, а найліпшою подругою! А хіба на подругу можна довго гніватися?!

Отож уже наступного дня, готуючи вкупі сніданок, Василинка і Пра помирилися.

— Доброго ранку! — першою озвалася прабабуся.

— Добренького! — зраділа Васька й додала: — Як я за тобою скучила!

Вони міцно обійнялись, а тоді Дарина Миколаївна глипнула на правнучку хитрим оком і спитала:

— А знаєш, чому я вчора так засмутилася?

— Знаю… — зітхнула Васька. — Тобі камінців було шкода… Та ти не хвилюйся, я зібрала їх усі до скриньки. Півночі від татушки віддирала! Глянь, усі вони цілісінькі-здоровісінькі! — І вона простягнула прабабусі дерев’яну скриньку, в середині якої на зеленому оксамиті лежали смарагди та діаманти.

— Ці камінчики належали дивовижній жінці — принцесі Таїланду, що була твоєю прапрапрабабусею. Тричі пра!

Дарина Миколаївна замовкла в очікуванні бурхливої реакції. Проте її коротка промова справила на Ваську настільки приголомшливе враження, що та лише витріщилася, роззявивши рота. Спливло кілька хвилин, доки дівчинка здобулася на мову.

— Тобто… твоя бабуся була принцесою цього… Той… Тай… ладу?!

— Таки так. Моя бабуся була принцесою Сіаму — це старовинна назва Таїланду.

— А чому я досі про це не чула? А мама з татом знають? А чому ми живемо в Україні, а не в Таїланді? — Питання посипались із Василини як із рукава.

— Коли хочеш, я розповім тобі неймовірну історію моєї бабусі. Тоді ти збагнеш, чому довгий час усе це